Розділ 3. Агент сніжинка та кришталевий родовід

Парк виглядав як декорація до фільму, який Марк ніколи б не став дивитися за власною волею. Все було занадто біле, занадто пухнасте й занадто ідеальне, наче хтось переборщив із цукровою пудрою на різдвяному пирозі.

Яна зупинилася, мружачись і поправляючи свої великі окуляри. Для неї цей ідеальний пейзаж був посічений золотими лініями, але зараз вони поводилися дивно.

— Нитки заплуталися, — прошепотіла вона, розглядаючи простір перед собою. — Магія тут кружляє, наче у вихорі. Дитина десь близько, але я не можу точно визначити гойдалку. Нам треба розділитися.

Марк насупився. Це здавалося йому найгіршою ідеєю з усіх можливих стратегій.

— Розділитися? — перепитав він, зиркнувши на порожню алею. — А якщо ти знайдеш дитину першою, що ти їй скажеш? «Привіт, малюку, віддай мені ту блискучу штуку, бо інакше час не настане»?

— Саме так і скажу, — серйозно відповіла Яна, вже роблячи крок у бік засніженої арки. — Тільки набагато ввічливіше. Перевірте гойдалки в південній частині, а я піду до оглядового колеса.

Але цей план був поганим варіантом. Марк і Яна оглянувши весь парк нічого не знайшли. Вони зустрілися біля краю останнього дитячого майданчика, затиснутого між високими соснами. Вони обоє захекалися від швидкої ходьби, але одразу замовкли, побачивши те саме.

Посеред майданчика, на старій залізній гойдалці, сиділа маленька дівчинка. На ній було таке ж яскраво-червоне пальто, як у Яни, що робило її схожою на маленьку цятку на білому полотні парку. Вона не гойдалася. Дівчинка сиділа нерухомо, затамувавши подих, і пильно дивилася на свої розкриті долоні в пухнастих рукавичках.

— Дивись, — Яна кивнула на дівчинку. — Уламок у неї в кишені. Вона перестала вірити в дива, бо її тато застряг в іншій країни, в якій затримали літак. Її розчарування — ідеальний магніт для уламку.

Марк поправив пальто, намагаючись струсити залишки рожевих блискіток.

— І ти це дізналися лише глянувши через окуляри? — скептично запитав він.

— Поговорила з її мамою, — Яна махнула рукою в бік, де неподалік стояла жінка, щось бурхливо обговорюючи по телефону. 

— І що я маю зробити? — Марк перевів погляд на дівчинку. — Зачитати їй її права? Чи вилучити «незаконний магічний об'єкт» у неповнолітньої?

— Їй не потрібен поліцейський, Марку. Їй потрібен доказ, що магія існує. А ти зараз... ну, ти виглядаєш досить переконливо після тієї бійки з тінню. Скажи, що ти з Спецслужби Різдва.

— Я ні за що не буду... — почав було Марк, але Яна просто штовхнула його в спину.

Він незграбно підійшов до лавки. Дівчинка підняла на нього сумні очі.

— Ви теж хочете сказати, що Санта Клауса не існує, а сніг — це просто замерзла вода? — запитала вона таким дорослим тоном, що Марку стало ніяково.

Марк відчув, як Яна спостерігає за ним з-за дерева. Він зітхнув, випростався і дістав своє посвідчення, намагаючись прикрити пальцем напис «Служба правопорядку».

— Громадянко... е-е... дівчинко. Спецпідрозділ «Північний полюс», відділ логістики та затримок. Капітан Марк. Ми отримали сигнал про критичне зниження рівня віри в цьому секторі.

Дівчинка примружилася.

— Покажіть жетон.

Марк швидко тицьнув їй блискучу емблему на обкладинці посвідчення.

— Це секретна розробка. Слухай, справа в тому, що літак твого тата не просто запізнюється. Його затримали для... дозаправки магічним пальним. Але щоб він злетів, нам потрібен один елемент, який випадково потрапив до тебе. Це такий гострий шматочок скла. Якщо ти його віддаси — літак отримає дозвіл на зліт.

Дівчинка повільно засунула руку в кишеню і дістала сяючий уламок.

— Ви справді відправите його додому?

— Клянуся КК... тобто, Клянуся Великою Ялинкою, — серйозно відповів Марк.

Коли дівчинка віддала уламок, крига навколо лавки миттєво розтанула, а на обличчі дитини з'явилася усмішка. Вона побігла до мами, яка гукала її здалеку.

Марк повернувся до Яни, крутячи уламок у руках.

— Я офіційно ненавиджу себе за це. Я щойно збрехав дитині, використовуючи службове становище.

— Ти не збрехав, — Яна забрала уламок і поклала його в спеціальний мішечок. — Ти дав їй те, чого не знайдеш у жодному протоколі. Надію. А літак її тата затримується лише через те, що в нашому місті зупиняється час і це створює аномалії. 

Вони сіли на розчищену лаву, щоб перевести подих. Марк нарешті запитав те, що мучило його з самого початку:

— Яно, хто ти насправді? Звичайні реставратори не розмовляють з чайниками й не мають «знижок на опади».

Яна зняла окуляри й почала протирати їх краєм свого нескінченного шарфа. Без них її очі здавалися ще глибшими, але в них була якась стародавня втома.

— Моє прізвище — Скляна. Мій прадід був тим, хто вилив перші дзвони для цієї Ратуші. Моя сім'я — це Вартові Крихкості. Ми не чарівники в тому сенсі, як у кіно. Ми просто бачимо тріщини в реальності й знаємо, як їх залатати. Місто — це величезний механізм, Марку. Люди думають, що воно працює на електриці та грошах, але насправді воно тримається на історіях, обіцянках і ось таких дрібницях, як ця зірка.

Вона подивилася на нього крізь скельце окулярів.

— Коли щось розбивається — час витікає. Якщо мій рід зникне, місто стане просто купою бетону, де люди будуть лише існувати, а не жити. 

Марк мовчав. Його світ, де все було зрозумілим і твердим, розсипався, як те рожеве конфетті.

— Значить, ти... щось на кшталт системного адміністратора міської душі? — спробував пожартувати він, але голос здригнувся.

— Можна й так сказати, — посміхнулася вона. — Але зараз мій «сервер» атакує вірус. Останній уламок у Колекціонера. І він не дитина, Марку. Йому не розкажеш казку про літак. Він знає ціну кожному карату цієї енергії. З давніх давен рід Скляних і Колекціонерів боряться за власні бачення світу і цього разу він зумів розбити зірку.

Марк насупився, автоматично переходячи в режим професійного розслідувача. Його рука знову лягла на пояс, але цього разу це був жест готовності захищати.