Розділ 2. Музика розбитих мрій та рожеві блискітки

Марк досі тримав стару ручку у руках, коли нова зʼявилися перед їх носом. Не встиг він зрозуміти що відбулося, як Яна потягнула його вперед.

Вони вийшли на вулицю. Марк одразу закутався, готуючись до удару крижаного вітру, але... нічого не сталося. Сніг валив стіною, перехожі куталися в коміри, а навколо них із Яною утворився невидимий купол радіусом у метр. Сніжинки, долітаючи до його межі, просто розчинялися в повітрі.

— Яна, — Марк зупинився, підозріло дивлячись на небо. — Чому я не мокрий?

— У мене хороші стосунки з погодою, — зі смішком відповіла вона. — Я вчора відремонтувала барометр старого Хічкока, який керує тутешніми хмарами. Він зробив мені знижку на опади.

— Знижку на опади... — Марк потер перенісся. — Звісно. Я просто перевтомився. Це локальний антициклон. Рідкісне метеорологічне явище.

Вони спустилися в перехід. Зазвичай тут пахло кавою та дешевими парфумами, але зараз повітря було густим і сизим, як дим від каміна. В кінці тунелю грав саксофоніст. Його мелодія була такою тягучою і болючою, що Марк відчув, як у грудях защеміло. Перед музикантом стояли люди. Вони не кидали гроші, вони просто стояли з порожніми очима, занурені у свої найгірші спогади.

— Ось звідки ця музика, — прошепотіла Яна, вказуючи на розтруб саксофона. Там, всередині міді, пульсувало щось гостре і синє. — Уламок Меланхолії. Він висмоктує з музиканта всі щасливі ноти, залишаючи лише тугу.

Марк рішуче рушив уперед, дістаючи посвідчення.

— Так, громадянине, припиняємо несанкціонований концерт. Ви порушуєте... — він запнувся. Саксофоніст підняв очі. Вони були білими, наче пеленою накриті. — Ви... ви в порядку?

Раптом тінь музиканта на підлозі почала відділятися. Вона виросла, перетворившись на довгу, схожу на чорний дим постать із довгими пазурами.

— О, — видала Яна, ховаючись за плече Марка. — А ось і Тінь-Колекціонера. 

— Це... це що, голограма? — Марк вихопив пістолет. — Руки вгору! Поліція! Стрілятиму!

Тінь видала звук, схожий на скрегіт металу по склу, і кинулася на них. Марк натиснув на гачок. Звук пострілу розлігся переходом, але куля просто пролетіла крізь дим і влучила в стенд з листівками.

— Ваша логіка тут не працює! — крикнула Яна, порпаючись у своїй сумці. — Вона нематеріальна! Марку, тримайте її, мені треба дістати уламок!

— Як я маю тримати дим?! — Марк спробував вдарити істоту плечем, але пролетів крізь неї, впавши на мокру плитку. — Чорт! Вона холодна, як морозильник!

Тінь занесла пазурі над Яною. Марк, не думаючи, вхопив із підлоги важкий футляр від саксофона і спробував відштовхнути істоту. Марно.

— На, бери це! — Яна сунула йому в руки баночку з рожевими блискітками. — Сип на неї! Швидше!

— Блискітки? Ти серйозно?! — Марк зиркнув на неї як на божевільну, але тінь була вже за сантиметр від його обличчя. — А, до біса все!

Він зірвав кришку і висипав вміст прямо в «морду» істоти.

Стався тихий звук «пуфф». Рожевий пил прилип до тіні, і вона раптом набула ваги. Тінь почала чхати (принаймні, це було дуже схоже на чхання) і перетворилася на купу блискучого рожевого конфетті, яке мирно осіло на підлогу.

Музикант знесилено впав на коліна. З його саксофона випав гострий крижаний трикутник. Яна спритно підхопила його дивними щипцями.

Марк стояв посеред переходу, весь усипаний рожевими блискітками. Його суворий вигляд скептичного правоохоронця був остаточно зруйнований.

— Гаразд, — він витер щоку, дивлячись на конфетті. — Офіційно заявляю для протоколу: я цього не бачив. Це був витік газу, який спричинив масові галюцинації та самозаймання святкового декору.

— Звичайно, Марку, — Яна підійшла і лагідно змахнула блискітку з його носа. — Витік газу. Дуже небезпечного, рожевого газу. Ходімо, у нас ще два уламки.

Їхні погляди на мить зустрілися. У нього — повний нерозуміння та німих запитань. У неї — спокійний, майже дослідницький. Яна дивилася в його зелені очі й знову бачила там щось своє. Щось таке, що точно не вкладалося у звичну логіку Марка, але ідеально пасувало до її магічного світу.

Він помітив, як від цієї затяжної паузи щоки Яни спалахнули рум'янцем. Вона різко відвела погляд і майже повністю сховалася у своєму безкінечному шарфі, залишаючи зовні лише збентежені очі.

Марк, аби приховати власну незручність, втупився у годинник на запʼясті. І раптом — тихий металевий звук. Секундна стрілка здригнулася і зробила перший обережний крок. Потім другий. 

А Яна звернула увагу на музиканта, який вже опустив саксофон. Чоловік важко видихнув і приголомшено подивився на свій інструмент, а потім на власні руки.

— Вона замовкла... — прошепотів він, не звертаючи уваги на перехожих, які дивилась на трійку з неприхованою цікавістю. — Сьогодні, коли я почав грати, мені здалося, що я ніколи не стану видатним музикантом, як мріяв у дитинстві. Всі мої зусилля, всі роки... я раптом відчув себе таким нікчемним, а музику безглуздою. Наче все світло всередині вимкнули.

Яна підійшла ближче. Вона вже тримала в руках мішечок, де тихо заспокоювався свіжий уламок.

— Надія не зникає, вона просто іноді бере вихідний, — тихо промовила вона, і її очі заблищали. — Те, що ви відчули, не було правдою. Це був лише холодний уламок чужої порожнечі, який випадково залетів у ваш саксофон. Він хотів, щоб ви здалися саме тоді, коли місту найбільше потрібна ваша музика. Але подивіться...

Вона кивнула на Марка, який завмер зі своїм годинником.

— Час знову йде. Зіграйте щось про мрію, майстре. Не про ту, що вже здійснилася, а про ту, яка змушує вас прокидатися щоранку.

Музикант підняв на неї очі, в яких вперше за вечір з’явився живий блиск. Він кивнув, глибоко вдихнув і знову торкнувся клапанів. Тепер із саксофона полився джазовий, теплий мотив.

— Вона... вона рухається, — прошепотів Марк, дивлячись на секундну стрілку. Незрозуміла дівчина в червоному пальті щойно повернула людині не просто музику, а сенс.

— Час пішов, Марку. І нам треба поспішати, бо наступний уламок… Судячи з того, що я чую звуки гойдалки, у дитини. А діти відчувають магію набагато швидше, ніж правоохоронці з поганим настроєм.