Розділ 1. Коробка для божевільної феї

Старий двір зустрів Марка запахом мокрого дерева та морозної свіжості. Сніг валив так сильно, що здавалося, місто намагається само себе засипати, аби не святкувати це кляте, на думку Марка, Різдво. 

— Майстерня номер чотири... — пробурмотів Марк, поправляючи під пахвою коробку, заклеєну синьою стрічкою «СЛУЖБА ПРАВОПОРЯДКУ: РЕЧОВІ ДОКАЗИ». — Ну звісно, підвал. Де ж ще жити міським божевільним старим?

Він сподівався, що побачить літню майстриню, яка має полагодити те, що всередині коробки.

Він штовхнув важкі дубові двері. Над головою щось тонко дзенькнуло. Звук був не як звичайний дзвінок, а як кришталевий келих, по якому вдарили срібною ложкою.

Всередині було тепло, пахло каніфоллю, апельсиновими шкірками й чимось, що Марк ідентифікував як «занадто багато ефірних олій». Майстерня скла не була просто назвою — це було справжнє королівство прозорих форм. Все навколо було обставлене виробами з кришталю та кольорового скла. Десятки химерних ліхтарів миготіли під стелею, наче застиглі світлячки, відкидаючи на стіни золотисті відблиски. Кожна поверхня тут виблискувала, наче вкрита інеєм, а в кутку, замість звичайної ялинки, стояла витончена скляна конструкція, що розкладала тепле жовте світло.

За верстаком, заваленим дрібними інструментами, сиділа дівчина. Вона була молода й дивовижно гарна, з тими самими милими рисами обличчя, які зазвичай малюють на різдвяних листівках. Її каштанове волосся м’яко спадало хвилями на плечі, виблискуючи в світлі ламп.

Дівчина, здавалося, зовсім не помітила його появи. А Марк, на свій власний подив, не поспішав її відволікати. Він завмер на порозі, спостерігаючи, як вона з ніжністю усміхнулася до свого... чайника, щось тихо йому шепочучи. Потім вона впевненим рухом одягнула окуляри. Через товсті лінзи її очі вмить стали величезними й уважними, як у сови, що додало її образу кумедної, але чарівної серйозності.

— Ви запізнилися, — сказала вона, не повертаючи голови. — Годинник на вежі вже почав заїкатися. Ви чуєте?

Марк закотив очі. Чарівність дівчини вмить зникла. Нехай він помилився з віком, але трохи божевілля є в дівчини. 

— Я чую лише те, що мої черевики промокли наскрізь, поки я шукав це підземелля, — він «бахнув» коробку на стіл, від чого скляні фігурки навколо жалібно завібрували. — Я Марк, служба правопорядку. Генерал наказав передати це вам на реставрацію. Справа про вандалізм на центральній площі. Підпишіть копію і я піду.

— Яна, — представилась і нарешті повернулася дівчина.

Вона подивилася на коробку так, ніби там лежало поранене кошеня, а потім підняла очі на Марка. Він був холодним контрастом до її теплої, затишної майстерні. Його чорне волосся, мокре від снігу, прилипло до лоба. Темне важке пальто ще не встигло скинути всі сніжинки. Вони виблискували на плечах, наче справжні діаманти, які от-от розтануть. Коротка легка щетина лише підкреслювала вольову лінію щелепи, додаючи йому тієї грубої мужності.

Марк був справді привабливим чоловіком, хоча з його оливкових очей так і віяло крижаним скептицизмом, здатним загасити будь-яку свічку в цій кімнаті.

— Ви її трясли? — прошепотіла вона, підходячи ближче.

— Я її ніс. Згідно з протоколом транспортування, — відрізав Марк. — Слухайте, дівчино... Яно… Давайте швидше. У мене ще дві заяви про крадіжку гаманців і одна бійка за останній кошик мандаринів.

Яна обережно розрізала стрічку. Щойно кришка відкрилася, по стінах майстерні пробіг блідо-золотистий відблиск, схожий на сонячного зайчика.

— Заради всіх святих, — зітхнула вона перебираючи уламки, що були в коробці. — Вона розбита на тринадцять частин, а ви принесли лише десять. Отже... Серце міста розлетілося на друзки.

— Це скло, — спокійно зауважив Марк. — Звичайна стара скляна верхівка. Хулігани кинули в неї пляшкою, вона впала з ялинки. Експертиза підтвердила...

— Ви зовсім нічого не відчуваєте? — вона глянула на нього з щирим жалем. — Вона ж кричить. Час витікає через ці тріщини, а уламки замість світло, перетворюються на темряву. Якщо ми не зберемо її до опівночі, 25-те грудня просто не настане. Ми застрягнемо в цьому засніженому вечорі назавжди.

Марк на мить завмер. Потім дістав рацію, але одразу сховав її назад.

— Гаразд, Яно. Вибачте, але «зупинка часу» не входить до моєї юрисдикції. Це вам до психіатра, або до фізиків. Мій рапорт каже: «Передати об’єкт реставратору». Об’єкт передано. Бувайте.

Він розвернувся, щоб піти, але коли натиснув на ручку дверей, та... залишилася у нього в руці. Двері навіть не поворухнулися.

— Що за...? — Марк смикнув сильніше. Двері здавалися частиною стіни. — Це що, жарт? Ви заблокували вихід?

— Це не я, — Яна вже пакувала в сумку якісь дивні інструменти й баночки. — Це місто. Воно не випустить вас самого, Марку. Ви принесли докази, тепер ви частина процесу. Уламки притягнулися до тих, хто втратив надію. Самі вони не повернуться. А ви мені потрібні, щоб проходити крізь двері, які зачинені для цивільних.

Яна спритно пересипала уламки із важкої коробки Марка у свій оксамитовий мішечок.

«Зірці потрібне м’яке місце, інакше вона перестане сяяти», — подумала Яна, поки Марк давав волю своєму гніву. Зайнятий власним роздратуванням, він і не помітив, як вона спритно переклала великі уламки в маленький оксамитовий мішечок. Або ж просто не хотів помічати, чіпляючись за свій звичний раціональний світ.

— Послухайте, «фея-хрещена», — Марк почав закипати, — я не збираюся бігати містом і шукати шматки розбитої люстри, тому що вам так підказав ваш чайник. Відчиніть двері, або я викличу наряд.

— Викликайте, — знизала плечима Яна. — Але подивіться на свій годинник.

Марк глянув на зап’ястя. Секундна стрілка тремтіла на позначці дванадцять, сіпалася, але не могла зробити крок вперед. 

— Магнітна аномалія, — вперто процідив Марк, хоча всередині щось неприємно стиснулося.

— Це точка неповернення, Марку. Або вашими словами — дедлайн, — Яна глянула на свій мішечок, а потім кудись уперед. Вона здавалося бачить те, чого Марк не міг розгледіти.