Скляний ліс

Скляний ліс завжди вражав Енгу своєю мовчазністю. Коли була ясна погода і можна було збирати гриби та ягоди і майже всі жінки селища вибиралися на «тихе полювання», він нічим не відрізнявся від інших лісів, які росли навколо. І Ліс Старого Ерея, і Білий ліс, і навіть Ліс Задумливого Ідола не були такими тихими, як чудернацькі зарослі Скляного.

- О-го-го, який гриб! – скрикнула Василинка, схилившись над величезним червоноголовцем, що притулився біля тремтливої осики. – Півкошика займе!

У Василинчиному кошику вже було чималенько грибочків, а от у Енги всього два підберезники сиротливо тулилися до плетеного боку. Бо вона не так шукала гриби, як розглядала все навколо, насолоджувалася красою цього дивного лісу. Он, наприклад, росте синя квітка, схожа на величезну миску, а посередині в неї виситься маленька тендітна дівчинка. Квітка виростила собі серединку у вигляді елегантної тоненької танцівниці.

А гриби-зірки на землі! До речі, не їстівні, але ж гарні! Сяють золотистим сяйвом, манять до себе – а підійдеш ближче, то відчують вібрацію від твоїх кроків та як вистрілять у тебе спорами! Завжди Енга йшла додому вся обсипана золотистими спорами, світилася, неначе святкова гірлянда. Мачуха сварилася на неї, піджимала презирливо губи, насуплювала брови і дорікала батькові:

- Вічно твоя дочка літає в хмарах! Нема, щоб, як усі нормальні дівчата, грибів набрати, ягід назбирати – вся брудна прилазить і по коліна в болоті!

«Ох, знову грибів не назбирала», - згадавши мачуху, забідкалася Енга, зиркнувши в свій порожній кошик.

Вона побрела трохи далі, сподіваючись, що там, де дівчата ще не ходили, буде більше грибів. Почала ретельно дивитися під ноги. І справді, далі, в гущавині, натрапила на купку лисичок, ще далі - на ще одного великого підберезника, а забрівши в гущавину – навіть кілька білих грибів знайшла. Звеселіла дівчина брела все глибше й глибше в ліс, не помітивши, що голосів подруг вже зовсім не чути, а навколо гущавина ставала темнішою та непривітнішою. Енга забрела туди, куди старійшини забороняли ходити – за невидиму межу.

Це була межа, визначена старійшинами, далі якої мешканцям селища було заборонено потикатися, бо там починалися території Скляного князя, володаря цього лісу. Межу позначили умовно: нав’язали жовтих та червоних стрічок на дерева по периметру. Але від негоди стрічки давно вицвіли, стали сірими, майже непомітними. Тому й Енга пройшла повз них, навіть не запримітивши.

Отямилася дівчина лише тоді, коли відчула, що різко похолодало, несподівано з’явився вітер, який почав зловісно хитати гілки дерев. У благенькій сукні дівчині стало холодно й незатишно. Вона глянула уверх, і побачила, що у проміжках між верхівками дерев пропливають сірі хмари, очевидно, збиралося на дощ.

Дощ! А вона в Скляному лісі! Дівчина заметалася, забігала, кошик випав з її рук і всі гриби, які вона з таким азартом збирала, розсипалися їй під ноги. О, ні! Вона заблукала! Енга розпачливо озиралася навколо, і їй здавалося, що з з-під кожного куща, за кожним стовбуром стоїть хазяїн цього страшного лісу й чекає, насміхається, передчуває її, Енгину, смерть від смертоносних уламків. Адже всі знають, що коли йде дощ, дерева, кущі, рослини навколо перетворюються на скло. Крихке й небезпечне для того, хто потрапив до лісу в таку пору. Недарма, коли на небі були навіть легкі хмаринки, матері категорично забороняли дітям підходити до цього лісу. А старий Овсій! Після дощу його знайшли мертвим майже на узліссі! Видно, що чоловік повз із останніх сил, аби вибратися з небезпечного місця. Але не встиг, не зумів – порізаний наскрізь уламками скляних листків, гілок, шишок та гострої, як ніж, трави, він був увесь закривавлений і безнадійно мертвий. Отак пішов у ліс, щоб вирізати собі руків’я для лопати, – і загинув, не встиг вийти до дощу.

Енга почала вдивлятися в стовбури товстих дерев, аби знайти хоча б якийсь прихисток від гострих скляних уламків, коли вони почнуть падати на її голову. Дівчина перебігала від дерева до дерева, розпачливо схлипувала й мчала далі. А в лісі, тим часом, ставало все темніше - хмари, зібравшись над Скляним лісом, ось-ось збиралися просипатися дрібним дощем.

*

Скляний ліс багато років тому був просто лісом. Ще коли була живою мама, вона розповіла Ензі історію, яку знали всі мешканці селища. Про молодого князя, замок якого стояв на пагорбі за селищем і досі. Похмурий та закинутий.  Про старого мандрівного мага, котрий прийшов колись із торговим караваном, багато розпитував про навколишні ліси, шукав якісь рідкісні рослини, які, як йому сказали, ростуть саме тут, в лісах біля селища Радуниця.

Власне тоді й відбулася ця історія. На базарі в центрі селища селяни продавали овочі, фрукти, одяг, інвентар та інші речі, які завжди потрібні в господарстві. Селище було велике, майже містечко, тому людей на базарі було багато. До того ж прибув торговий караван зі столиці, всі зібралися поглянути на диковинки, які завжди привозили купці, щоб потішити покупців. Жінки й дівчата охоче купували яскраву тканину на сукні та спідниці, чоловіки примірялися до залізних інструментів, дивних на вигляд, але корисних у господарстві, діти випрошували у батьків кумедні іграшки, якими був завалений окремий прилавок. Ходив тут між рядами й молодий князь Дерій. Його всі акуратно  сторонилися, бо був він запальної вдачі, задерикуватий і нетерпимий. Жив у замку, який дістався йому у спадок від колишнього власника, його діда. Приїхав із столиці, казали, що король, який був хрещеним батьком хлопця, відіслав його геть за негідну поведінку. Наче втомився прикривати його підлі вчинки та злочини, і вигнав геть у провінцію, на перевиховання. Хлопець чомусь зовсім не перевиховувався, а навпаки, почав капостити й тут – безчестив дівчат, потім виплачуючи батькам, щоб не піднімали скандалу, певні суми грошей, пересварився з усіма знатними сусідами-князями, які тепер і знайти його не хотіли, а також вбив на дуелі сина мера сусіднього містечка. Що вони не поділили: чи то якусь жінку, чи то сфери впливу, вже ніхто не пам’ятав, але справу було зроблено.