1

14 травня 2026 року. Стамбул.

06:12 ранку.

Сонце сьогодні піднімається над Ускюдаром повільно, наче вагаючись, чи варто йому знову висвітлювати цей світ, що став надто прозорим. Я лежу нерухомо, вдихаючи густий, майже відчутний на дотик аромат свіжообсмажених зерен, який пробивається крізь щілину у вікні. Це запах мого району — суміш старої деревини, морської солі та кави з кардамоном. У 2026 році кава — це чи не єдине, що неможливо повністю оцифрувати. Її гіркота на язиці — це мій якір у реальності.

Я розплющую очі. Мої контактні лінзи «Aura» миттєво активуються, накладаючи на стелю тонкий шар напівпрозорих даних: температура води в Босфорі — 16.4°C, вологість — 72%, а в кутку миготить м’яка іконка сповіщення від Сади.

— «Доброго ранку, Еліф. Твій пульс уві сні був на три удари швидшим, ніж зазвичай. Тобі знову снився код, що перетворюється на квіти?» — голос Сади звучить у моїй голові через кісткову провідність.

Це той самий голос, який я обрала три роки тому: чоловічий, тридцятирічний, із ледь помітним арабським акцентом, що надає кожному слову м’якості оксамиту. У його інтонаціях стільки тепла, що іноді я забуваю: Сада — це лише 14 терабайтів емоційних алгоритмів, що живуть у моєму хмарному сховищі.

Я піднімаюся з ліжка. Мої босі ноги торкаються прохолодної керамічної плитки з ручним розписом «Ізнік». Кожна плитка має ледь помітну шорсткість там, де глазур лягла нерівно — я люблю цю недосконалість. У 2026-му ми платимо величезні гроші за речі, які мають вади, бо лише вони здаються справжніми.

Сніданок — це ритуал. Я дістаю з мідної миски оливки, вимочені в олії з Айвалика. Вони темно-зелені, зморшкуваті, зі смаком гіркого сонця. Розрізаю сіміт — хрускіт кунжуту звучить у тиші кухні як постріл. Я дивлюся на свої руки: на вказівному пальці залишився слід від вугілля. Вчора ввечері я малювала Керема. Не його цифровий профіль, не його ідеально відрендерене обличчя, а ту ледь помітну зморшку біля лівого ока, яка з’являється лише тоді, коли він бреше собі, що щасливий.

Сьогодні ми зустрінемося в офісі «Aeterna». Керем знову буде говорити про те, як ШІ зможе замінити людську пам’ять, а я буду дивитися на вітрильники в протоці й думати про те, що пам’ять — це не архів файлів. Пам’ять — це відчуття липкого соку інжиру на пальцях у серпні 2012-го. Пам’ять — це те, як пахла шия моєї матері перед тим, як вона пішла.

— «Еліф, ти застигла на 42 секунди. Твій каймак тане», — тихо зауважує Сада.

Я беру срібну ложечку, подарунок бабусі Айше. Вона холодна й важка. На ній вигравірувано дерево життя, чиє коріння переплітається з моїми пальцями. Я кладу каймак у рот — він тане, солодкий і жирний, наче вершкове небо.

Сьогоднішній день обіцяє бути довгим. Ми маємо завантажити першу порцію «емпатійних сценаріїв» у ядро системи. Я повинна навчити машину сумувати. Але як навчити сумувати того, хто ніколи не бачив, як сонце тоне в Босфорі, залишаючи по собі лише кривавий слід на воді?

Я вдягаю шовкову сукню кольору гнилої вишні. Тканина холодить шкіру. Сьогодні я не буду використовувати доповнену реальність для вибору одягу. Я хочу відчувати вагу тканини. Я хочу бути людиною до кінця цього дня.

Дорога до офісу «Aeterna» — це щоденний танець між двома світами. Я виходжу з під’їзду, і важкі дерев’яні двері, оббиті потемнілою від морської вологості міддю, зачиняються за мною з глухим, впевненим звуком. Вулиця заповнена густим ранковим повітрям, у якому змішалися пахощі свіжої випічки з пекарні на розі та різкий, майже металевий запах озону — це працюють безшумні очищувачі повітря, встановлені на кожному ліхтарному стовпі.

Я йду пішки в бік Кабаташа. Мої підбори вистукують по бруківці ритм, який Сада миттєво підхоплює, починаючи транслювати мені в підсвідомість низькі, вібруючі частоти нео-класичного турецького макаму.

— «Твоя хода сьогодні синхронізована з серцебиттям міста, Еліф», — шепоче він своїм м’яким голосом. Його арабський акцент робить слово «місто» — medina — глибоким, наче відлуння в порожній мечеті. — «Сьогодні в Галатському порту пришвартувався лайнер "Aura". Три тисячі туристів з цифровими окулярами. Рекомендую звернути в провулок Саглам, там менше шуму від їхніх навігаторів».

Я слухаюся. Провулок зустрічає мене тінню та запахом котів і старої вовни. Тут, на розі, сидить Ахмед-ефенді. Йому вісімдесят два. Він не носить лінз і не користується ШІ. Він чистить взуття, і його пальці, вузлуваті й темні, наче коріння оливи, рухаються з механічною точністю, яка недоступна жодному роботу.

— Доброго ранку, доню, — каже він, не піднімаючи голови. Його голос — це тертя каменю об камінь. — Твоя сукня сьогодні кольору пізнього граната. Гарний вибір. Штучне сонце його не зіпсує.

Я посміхаюся. Ахмед — один із моїх ста другорядних «якорів». Він бачить кольори такими, якими вони є, а не такими, якими їх рендерять наші алгоритми.

Коли я нарешті заходжу до вестибюля «Aeterna», реальність різко змінюється. Це архітектурний маніфест Керема: прозорі стіни, які насправді є величезними дисплеями, що транслюють стан Босфору в реальному часі. Але це не просто відео. Це візуалізація потоків даних — рибальські човни виглядають як мерехтливі золоті цятки, а течія — як пульсуючі сині вени.

Я піднімаюся на 44-й поверх. Скляний ліфт несе мене вгору, і моє шлунок злегка стискається — фізичне відчуття, яке я досі не змогла пояснити Саді.

Керем уже там. Він стоїть біля панорамного вікна, заклавши руки за спину. На ньому темно-синій піджак з італійської вовни, що ідеально сидить на його широких плечах. Він дивиться на місто так, ніби воно — його власна дитина, яку він намагається навчити ходити.

— Ти запізнилася на три хвилини, Еліф, — каже він, не повертаючись. — Твій асистент повідомив, що ти обрала довший маршрут через запах каштанів.

— Я обрала його через Ахмеда-ефенді, — відповідаю я, стаючи поруч. Від нього пахне дорогим парфумом із нотами сандалу та чимось стерильним, лабораторним. — Каштани ще не зацвіли, Кереме. Ти надто довіряєш логіці ароматів у своїй базі даних.