5

5

- А чому ви назвали мене Марічкою?

- Бо я побачив перед собою Марічку - ту, яка відібрала в мене моє життя.

- Але ж вона нещодавно померла. Старою. Дуже старою. Ви не могли її бачити молодою. Хіба що на якійсь її картині. Ви ж бачили її молодою на картині?

- Ні. 

- Дивно. Хоча вона завжди виглядала молодою, крім останніх років. Люди взагалі подейкують, що моя прабабуся жила шістсот років. Як в такі дурниці можуть люди вірити та переказувати? Хоча я теж їх переказую. Як там не було, її ніхто не любив. І всі боялися. Навіть моя бабуся з моєю матір'ю її не хотіли бачити. Моя бабуся розказувала, що прабабуся випадково завагітніла від якогось чоловіка, в якого закохалася. А коли він дізнався її справжній вік (так розказувала моя бабуся), то покинув її. За що прабабуся помстилася йому та вбила його. Але ніхто не міг доказати, що це вона, хоча кожен говорив, що саме вона вбила. Що через магію він збожеволів та зробив дурницю, вбивши себе. Та якось епічно, показово, перед очима усіх, просячи пробачення у Марічки, тобто моєї прабабусі. У місті ніхто не сумнівається, що саме вона зачарувала свого коханця, через що він саме себе вбив на очах у всіх.

- Я з легкістю повірю в це.

- Моєї бабусі було соромно за свою матір. Їх ніхто не любив в місті. Мою бабусю ображали через її матір. Тому... Вона втекла від неї в інше місто, де ніхто не знав про відьму Марічку, як називали мою прабабусю. Ми майже прийшли. А чим відьма Марічка насолила вам?

- Я не хочу розказувати, бо це дуже дивна історія. Ти в неї не повіриш.

- Повірю.

- Ні.

- Чесно, повірю. Обіцяю. - наполягала Цвітана.

- Може іншим разом. - запропонував Степан.

- Ну, добре. Іншим разом. Але я з нетерпінням чекаю на вашу історію.

- Називай мене на "ти".

- Мені двадцять. А ви виглядаєте якось набагато старше за двадцять років. Мені незручно...

- Ти тепер володієш моїм життям. Від тебе залежить моє майбутнє. Та й взагалі минуле. Тобі сміло називай мене на ти. Щоб ми відчували один одного рівними. 

- Я чомусь відчуваю, що ми не рівня. Ніби ви з... блакитної крові... як говориться... з аристократів,.. чи навіть вище... ніби ви король якийсь, а я лише ваша служниця чи піддана.

- А тобі, Цвітано, не передалися, часом, здібності своєї прабабусі? - запитав Степан.

- Я не знаю. Але мені здається, що я бачу більше, ніж інші.

- А ти б хотіла розколдовати закляття своєї прабабусі? - поцікавився чоловік.

- А невже таке існує?

- Так.

- І де ж воно? Це закляття? Як його шукати? Тим паче, що у прабабусі вже не спитаєш...

- Що воно в мені. Розколдуй мене.

- Що?

- Говорю, що твоя прабабуся прокляла мене. Розколдуй мене, якщо зможеш.

- Розколдовати від чого?

- Поверни мені мою дійсність. Моє минуле та майбутнє. Мою справжню особистість.

- Я не знаю... як це робиться. Я не вмію. Вибач.

- Та нічого. Я вже звик до цієї реальності. Я вже навчився жити цим життям.

- Ось ми і прийшли. Мій смартфон показує, що моя посилка вже близько. В трьох кілометрів від нас. А... он вони де! Їдуть. Пішли в дім. Підготуємось зустрічати.