13.1

Ніч тягнеться нескінченно, і кожна хвилина в порожньому ліжку без сина й без чоловіка поруч здається окремою маленькою вічністю, наповненою лише стукотом власного серця. Свічка на нічному столику давно згасла, та я не наважуюся запалити нову.

Лейгон так і не повернувся до наших покоїв після тієї розмови в дитячій кімнаті, і десь у глибині душі я розумію, що нам обом потрібен час, щоб охолонути, перш ніж знову спробувати говорити без звинувачень. Та час – розкіш, якої немає в жодного з нас, поки Даріан десь там, у темряві, далі від домівки з кожною годиною зволікання.

Загін вирушить післязавтра на світанку. Післязавтра. Ці слова крутяться в голові, наче жорна, перемелюючи залишки терпіння на дрібний пісок. Післязавтра моя дитина може опинитися за сотні льє звідси, у місці, звідки не буде вороття, поки ми чекаємо, доки полководці зберуть провіант і порахують коней.

Підводжуся з ліжка, і рух цей дається важче, ніж мав би на п’ятому місяці вагітності, та тіло слухається радше рішучості, ніж здорового глузду.

Дістаю з шафи темний дорожній плащ. Пальці тремтять від усвідомлення того, що я зараз збираюся зробити щось.

Материнський інстинкт, виявляється, глухий до розсудливості.

Прослизаю коридорами палацу, які знаю напам'ять із дитинства, оминаючи пости нічної варти маршрутами, якими колись тікала від нянь, щоб погратися в саду після заходу сонця.

Стайні зустрічають запахом сіна й теплого кінського духу, і стара кобила Місячна, яку я сама об'їжджала ще до заміжжя, тихо форкає, впізнаючи господиню навіть у темряві. Стайничий, який мав би чергувати вночі, спить у сусідній прибудові.

– Тихо, дівчинко, – шепочу, накидаючи сідло швидкими рухами.

Виїжджаю через садові ворота, якими користуються лише садівники на світанку, і ніхто не зупиняє мене – варти там завжди менше, а сьогоднішньої ночі, здається, саме небо змовилося приховати мій від'їзд під щільною запоною хмар.

Опинившись за мурами, зупиняю кобилу на узвишші й заплющую очі, дозволяючи магії, яка так довго дрімала в моїй крові, розгорнутися на повну силу.

Шукаю слід чуттям, яке прокинулося в мені тієї ночі на терасі, коли вперше торкнулася чужого магічного ядра. Спершу бачу лише темряву власних повік, та за кілька довгих секунд десь у ній спалахує тонка нитка золотого світла, ледь помітна, наче павутинка на світанку.

Слід Даріана.

Магія сина завжди мала цей особливий відтінок – тепле золото, змішане з відблиском мого власного вогню. Навіть тепер, ослаблена відстанню й часом, вона світиться достатньо яскраво, щоб я впізнала її серед тисячі інших слідів.

Нитка тягнеться на північ, туди, де небо на обрії чорніше за звичайну ніч, наче хтось вирізав шматок небосхилу й замінив його порожнечею.

– Туди, – шепочу кобилі, розплющуючи очі та розвертаючи її мордою до чорного горизонту. – Він там, Місячна. Мусимо встигнути раніше, ніж слід остаточно згасне.

Пускаю кобилу галопом, і холодний нічний вітер б'є в обличчя з такою силою, що очі сльозяться, а капюшон плаща норовить злетіти з голови. Не озираюся на палац, що лишається позаду темною плямою на тлі ще темнішого неба.

Десь позаду, в опочивальні, яку щойно залишила, можливо, назавжди, чоловік прокинеться за кілька годин, простягне руку до порожньої половини ліжка й завмре, усвідомлюючи те, що я вже знаю зараз, тікаючи крізь ніч: гнів між нами був лише розкішшю двох людей, які ще вважали, що мають час на образи.

Він знайде розкидані по кімнаті сліди поспішних зборів, покривало, відкинуте так само різко, як і в порожній колисці сина кілька годин тому, і вперше за весь цей жахливий тиждень зрозуміє, наскільки легко можна втратити геть усе, до чого встиг звикнути. Не лише сина, а й дружину, яка вирішила, що самотня боротьба безпечніша за спільну.

Гнів, який ще вчора здавався йому виправданим, розтане, поступившись місцем панічному страху; страху, що обидві половини його серця щойно зникли в одній чорній безодні, і жодна армія світу не гарантує повернення бодай однієї з них.

А я тим часом мчу крізь темряву назустріч цій безодні, тримаючи в грудях лише одну ясну думку, здатну заглушити і страх, і біль, і навіть згадку про сьогоднішню сварку.

Щось у крові, яку я маю від народження, привело монстрів до мого сина. І саме ця кров тепер поведе мене крізь ніч, щоб забрати його назад.