Розділ 13.

Прокидаюся раніше за звичного часу, коли перші промені сонця лише торкаються завіс, і перше, про що думаю, – навідати Даріана перед тим, як день знову поглине мене клопотами про південну експедицію. Лейгон іще спить поруч, виснажений вчорашньою нарадою, і я вислизаю з-під ковдри обережно, щоб не розбудити його бодай на хвилину раніше потрібного.

Коридор до дитячих покоїв здається сьогодні довшим за завжди, хоча минаю той самий шлях, яким ходжу щоранку. Двоє гвардійців мали б стояти обабіч дверей, вітаючи мене звичним кивком, та цього ранку варта чомусь мовчить, і саме ця тиша змушує серце забитися частіше ще до того, як бачу причину.

Обидва гвардійці лежать на підлозі біля порога, нерухомі, з обличчями, застиглими в виразі, який більше нагадує подив, ніж страждання. Жодних ран на тілах не видно, жодних слідів боротьби – наче смерть застала їх посеред звичайного вдиху, не давши навіть шансу підняти тривогу.

Штовхаю двері тремтячою рукою, і те, що бачу всередині, змушує світ навколо на мить втратити будь-який сенс.

Ліжко порожнє. Ковдра відкинута вбік, наче хтось витягнув сина з-під неї одним різким рухом, а вікно навпроти розбите вщент, і холодний вранішній вітер гуляє кімнатою, розкидаючи аркуші малюнків зі столу. На підлозі під самим підвіконням темніє пляма – не кров, а щось інше, чорне й масляне, що ледь помітно димить навіть зараз, за кілька годин після того, як тут відбулося щось жахливе.

Впізнаю цей слід одразу: той самий чорний відбиток, який бачила на обладунках гонця з кордону.

Серце в грудях наче зупиняється на цілу вічність, перш ніж почати битися знову – шалено, аж до дзвону у вухах.

– Даріане! – кричу, кидаючись до розбитого вікна, хоча розумію: сина там немає, не може бути, вітер давно розвіяв будь-який слід. – Даріане, де ти?!

Власний голос зривається на щось середнє між криком і риданням, і я хапаюся за підвіконня, порізавши долоню об уламок скла, навіть не відчуваючи болю крізь товщу паніки, що заповнює кожну клітину тіла.

Далі пам'ятаю уривками: власний крик, що розноситься коридором, тупіт ніг гвардійців, що збігаються з усіх кінців палацу, чиясь рука, що намагається відтягнути мене від вікна, поки я вперто чіпляюся за підвіконня, ніби здатна силою волі повернути час на кілька годин назад.

Лейгон влітає до кімнати менш ніж за хвилину, і я ніколи не бачила його обличчя таким сірим, таким спустошеним, як цієї миті.

– Що сталося? – хрипить він, і погляд його перебігає з мертвих гвардійців у коридорі на розбите вікно, на порожнє ліжко, на чорну пляму під підвіконням.

– Його немає, – вимовляю слова, які досі не вміщаються в голові навіть після того, як зриваються з губ. – Даріана немає. Забрали. Просто... забрали, поки ми спали за три кімнати звідси.

Чоловік підходить до плями на підлозі й присідає навпочіпки, торкаючись чорного сліду кінчиками пальців так само обережно, як робила я з обладунками гонця кілька днів тому. Обличчя його спотворюється короткою гримасою, наче дотик до магії обпікає щось глибше за просто шкіру.

– Той самий слід, – підтверджує він, і голос його звучить глухо, наче йде з глибокого колодязя. – Пробуджені. Або хтось, хто керує ними від імені Культу.

– Охорона мертва, Лейгоне, – кажу, і власні слова лунають звинуваченням ще до того, як усвідомлюю намір. – Двоє найкращих гвардійців твоєї особистої варти, і жоден навіть не крикнув! Жоден не встиг підняти тривогу!

– Ейріс, я...

– Ти казав, що покої дітей охороняються найнадійніше в усьому палаці! – перебиваю, і паніка всередині нарешті знаходить вихід у гніві, набагато простішому для проживання, ніж голий жах. – Обіцяв, що після ночі балу жоден ворог більше ніколи не підбереться так близько до нашої родини! Де були твої обіцянки цієї ночі?!

– Я не міг передбачити напад такої сили, – Лейгон підводиться, і в очах його я бачу не менше муки, ніж відчуваю сама, та зараз це анітрохи не втішає. – Ці істоти обійшли захист, який тримався сторіччями, Ейріс. Жодна варта у світі не встояла б проти...

– Не смій виправдовуватися переді мною зараз! – кричу, і власний голос ламається на останньому слові, зриваючись у щось майже нелюдське від болю. – Ти Ерестор, найсильніша істота цієї імперії! Присягався захистити наших дітей ціною будь-чого, а тепер стоїш тут і пояснюєш мені, чому не зміг стримати обіцянку!

– Ти ще смієш повчати мене про обіцянки? – Лейгон рвучко випростовується, і в золотих очах його спалахує щось, чого я ще ніколи не бачила спрямованим на себе – не лють на ворога, а лють на мене. – А хто приніс прокляття цієї крові в наш дім, Ейріс? Чий рід століттями беріг сон цих істот? Чиї легенди, чиї спадкові дари тепер тягнуться до нашого сина?

Слова ці влучають в саме серце.

– Ти звинувачуєш мене? – шепочу, відступаючи на крок, ніби фізична відстань здатна применшити біль від почутого. – Мого сина забрали, Лейгоне, і перше, що ти робиш, – шукаєш, кого звинуватити, замість того, щоб просто...

– Просто що? – перебиває він, і голос його тремтить від емоції, яку не можу однозначно назвати – чи то горе, чи то провина, яку він перекладає на мене замість себе. – Просто прийняти, що моя власна дружина носить у крові прокляття, здатне знищити все, що ми будували? Твій батько попереджав нас.