12.5

Зала військової ради заповнюється генералами й радниками ще до світанку, і навіть крізь високі вікна видно, як небо на сході забарвлюється тривожним багрянцем, зовсім не схожим на звичний світанок.

Лейгон стоїть на чолі довгого столу, розгорнувши карту імперії з позначеними на ній зруйнованими фортами. Кожен присутній у залі розуміє: сьогоднішня нарада вирішить долю тисяч людей на кордоні.

– Генерале Кроуфорд, – звертається чоловік до сивочолого воєначальника, що командує південним гарнізоном, – доповідайте про стан наших сил.

– Тридцять тисяч мечів готові виступити протягом трьох днів, Ваша Величносте, – генерал прочищає горло, і в цьому звуку я чую невпевненість. – Та якщо чутки про природу ворога правдиві, боюся, звичайна армія виявиться марною.

– Наскільки марною? – уточнює Лейгон, хоча за напруженою щелепою бачу: він уже знає відповідь.

– Луска Пробуджених, судячи з давніх хронік, витримує удари звичайної криці так само легко, як людська шкіра витримує краплі дощу, – відповідає генерал, розгортаючи власний сувій із замальовками з бібліотечних архівів. – Нам потрібна зброя, здатна пробивати цей захист, інакше кожен солдат, якого ми відправимо на південь, загине марно.

Після цих слів западає тиша.

– Пропоную зачарувати клинки, – озивається радник Освальд, гортаючи власні записи. – Наші майстри рун здатні наситити метал бодай базовою магією проти нечисті.

– Базова магія проти істот, старших за самих богів, – хитаю головою, підводячись з крісла напроти чоловіка. – Це все одно що намагатися зупинити повінь відром, панове. Нам потрібно щось більше за звичайні чари.

Погляди присутніх звертаються до мене, і в декого з них досі читається сумнів, який я звикла бачити на обличчях лордів старшого покоління – сумнів у тому, чи варто слухати жінку, навіть якщо ця жінка носить корону нарівні з імператором.

– Маєте кращу пропозицію, Імператрице? – запитує генерал Кроуфорд, і хоча тон його ввічливий, у питанні вчувається легкий виклик.

Заплющую очі на мить, пригадуючи оповідки, які нянька розповідала мені перед сном у дитинстві.

– Є легенда про Списи Світанку, – кажу нарешті, розплющуючи очі. – Зброю, викуту першими жерцями мого роду ще до заснування імперії, здатну пробивати луску навіть найдавніших драконів. За переказами, її сховали в надрах Мертвого Вулкана на крайньому Півдні, коли Культ вирішив, що людство ще не готове володіти такою силою.

– Казка для дітей, – пирхає один із молодших генералів, не приховуючи скепсису. – Пробачте, Імператрице, та ми не можемо будувати військову стратегію на бабусиних байках.

– Мій батько керував Культом Первісних десятиліттями, використовуючи владу, силу якої ще місяць тому вважалася міфом, – відповідаю рівно, дивлячись просто в очі скептику, поки той не відводить погляд першим. – Кожна легенда, яку я вважала вигадкою, останнім часом виявлялася правдою. Готові поставити тисячі життів на те, що саме ця історія – виняток?

Генерал мовчить.

– Мертвий Вулкан лежить за тисячі льє звідси, у найнебезпечнішій частині Півдня, – зауважує Лейгон, підходячи ближче до карти й позначаючи приблизне розташування вказаним пальцем. – Навіть якщо легенда правдива, подорож туди й назад забере місяці, яких у нас просто немає.

– Тоді вирушаємо негайно, найшвидшим загоном, який здатні зібрати до завтрашнього ранку, – кажу, відчуваючи, як рішучість витісняє останні краплі втоми з тіла. – Кожен день зволікання – це ще один спалений форт, ще сотні життів.

– Ти на п’ятому місяці вагітності, Ейріс, – Лейгон повертається до мене, і в голосі його змішуються турбота й глибоко прихована паніка. – Не можеш очолити подібну експедицію особисто!

– Тому очолиш ти, – відповідаю твердо, хоча серце стискається від самої думки про розлуку саме зараз. – А я триматиму імперію та кордон, поки ти шукаєш зброю, здатну врятувати нас. Такий поділ обов'язків нам і личить, чи не так, Співправителю?

Чоловік дивиться на мене довгу мить, і я бачу, як у золотих очах його борються бажання захистити мене особисто з розумінням: цього разу порятунок імперії вимагає розлуки, якої жоден із нас не хоче.

– Генерале Кроуфорд, – нарешті каже Лейгон, відриваючи погляд від мене, – зберіть найкращих слідопитів і воїнів, яких маємо. Вирушаємо на світанку післязавтра.

Зала вибухає гомоном підготовки, планів, суперечок про маршрут і провіант, та я відчуваю лише холодну тяжкість рішення, яке щойно змінило найближчі місяці нашого життя назавжди.

Кладу долоню на живіт, де дитина ворушиться, і подумки присягаюся: хай там що трапиться на Півдні чи на кордоні, обоє наших дітей побачать світ, вільний від тіні, яку мій батько намагався накинути на нього поколіннями.