12.4

Дзвін на вежі варти будить мене посеред ночі так різко, що серце підстрибує до горла ще до того, як я встигаю усвідомити причину тривоги.

Лейгон уже на ногах, накидаючи камзол просто на голе тіло, коли я лише сідаю на ліжку, притискаючи долоню до живота - дитина відповідає на різкий рух незадоволеним поштовхом. За вікном досі темно, і місяць висить низько над обрієм, наче й сам завмер у передчутті лихих новин.

– Залишайся тут, – кидає він, прямуючи до дверей, та я вже спускаю ноги з ліжка, ігноруючи власну важкість у п’ятому місяці вагітності.

– Дзвін тривоги на світанковій вежі означає новини з кордону, а новини з кордону стосуються нас обох, – відповідаю, накидаючи халат. – Я йду з тобою.

Він хоче заперечити, бачу це за різким подихом і напруженою щелепою, та часу на суперечку немає: знизу вже долинають кроки варти, що біжить сходами до наших покоїв. Служниця, яка спить у сусідній кімнаті на випадок нічних потреб, з'являється в дверях зі свічкою в руках, і по її переляканому обличчю розумію: новини встигли розповзтися палацом швидше за нас самих.

У великій залі для прийомів застаємо картину, яка змушує кров застигнути в жилах: гонець лежить на кам'яних плитах, а двоє цілителів метушаться навколо, намагаючись зупинити кровотечу з десятка ран одразу. Одяг чоловіка обвуглений місцями до самої шкіри, наче він проїхав крізь саме пекло.

Кінь чоловіка, як мені доповідають, упав мертвим просто біля брами – серце тварини не витримало шаленого галопу через половину імперії без жодної зупинки.

– Ваша Величносте, – хрипить гонець, помітивши Лейгона, і намагається підвестися, хоча цілителька притискає його плечі до підлоги. – Застави... на краю Сніжної пустки... знищено.

– Всі? – Лейгон опускається навколішки біля пораненого, ігноруючи власну гідність заради швидшої відповіді.

– Три форти за одну ніч, – видихає чоловік, і очі його розширюються, наче він досі не вірить власним спогадам. – Ми навіть не встигли підняти тривогу як слід. Вони просто... випалили все.

– Найманці? Розбійники з-за кордону? – уточнюю, хоча щось у грудях уже підказує: відповідь буде набагато гіршою за будь-яке з цих припущень.

– Полум'я було чорним, Імператрице, – гонець хапає мене за рукав із силою, якої не мало б лишитися в напівмертвому тілі. – Чорне полум'я, що пожирало камінь так само легко, як солому! Я бачив, як цілий гарнізон перетворився на попіл!

Наказую цілителям негайно забрати чоловіка й зробити все можливе для порятунку його життя, а сама схиляюся над обладунками, які встигли зняти з нього перед оглядом ран. Метал вигнутий, оплавлений місцями так, ніби побував у горнилі коваля, а не на полі бою, і щось у цьому оплавленні притягує мою увагу.

Торкаюся почорнілого нагрудника кінчиками пальців, і магія, що досі дрімає в моїй крові після ночі на терасі, раптом прокидається сама, без жодного свідомого зусилля з мого боку. Слід чужої сили пульсує під моєю долонею, наче відлуння давнього серцебиття, і я впізнаю цей візерунок так само чітко, як впізнала б власний почерк.

– Це не людська магія, – шепочу, і власний голос лунає для мене чужим від щойно усвідомленого жаху.

– Що ти маєш на увазі? – Лейгон присідає поруч, спостерігаючи, як мої пальці ковзають слідами чужої сили на металі.

– Пам'ятаєш легенди? Про істот, старших за самих богів, чий сон вартували покоління Культу? – підводжу погляд на чоловіка, і бачу, як розуміння повільно проступає на його обличчі. – Я завжди вважала це просто казками для неслухняних дітей. Батько говорив правду… Ці форти спалили Пробуджені.

– Первісні Дракони, – вимовляє він повільно, наче саме ім'я здатне накликати біду ще ближче. – Ті, кого твій рід нібито утримував у сплячці поколіннями.

– Не утримував, – виправляю, відчуваючи, як шматочки головоломки нарешті складаються в моторошну цілісну картину. – Мій рід вартував їхній сон, стримуючи ритуалами й кров'ю прямої лінії. Батько завжди мав доступ до цього зв'язку як голова Культу. Коли ми позбавили його сили того вечора на терасі...

– Ти обірвала зв'язок, який стримував їх, – закінчує Лейгон за мене.

Сиджу мовчки кілька довгих секунд, дозволяючи цій думці вкоренитися по-справжньому: перемога над батьком, якою ми так пишалися останні місяці, виявилася не кінцем загрози, а лише запобіжником, знятим із чогось набагато старшого за одну людину.

– Даріан, – раптом кажу вголос, і власні слова лякають мене. – Батьку потрібна була кров прямої лінії, щоб контролювати істот після пробудження.

– А без керівника... – починає Лейгон, і я бачу, як обличчя його блідне від здогаду, що народжується паралельно з моїм власним.

– Без керівника вони просто дика сила, – закінчую тихо. – Голод без розуму, лють без мети, спрямована на все живе, що трапляється на шляху. Батько плекав катастрофу, гадаючи, що зможе приборкати її через онука, та щойно ми позбавили його влади, ланцюг луснув.

– То виходить, – Лейгон проводить долонею по обличчю, наче намагається стерти втому останніх годин разом із жахливим усвідомленням, – своєю перемогою над твоїм батьком ми випустили на волю саме те, що він намагався тримати під контролем весь цей час?

– Схоже на те, – відповідаю, і власний голос звучить порожньо навіть для моїх вух. – Ми думали, що знищили корінь зла в цій історії. Насправді ми лише прибрали останній замок із клітки, у якій сиділо щось набагато старше...