12.3

Капітан Варг з'являється в моєму кабінеті пізно ввечері, коли я саме заношу до реєстру останні цифри врожаю з північних провінцій, і вираз його обличчя одразу підказує: новини не з приємних.

За вікном давно стемніло, а свічки на моєму столі догоріли вже до половини – ще одна ознака того, наскільки пізно нинішньої ночі я засиділася над паперами замість того, щоб спати поруч із чоловіком, як личило б жінці на п'ятому місяці вагітності.

– Ваші Величності, – звертається він до нас обох, коротко вклонившись Лейгону, що саме увійшов слідом за ним, – мушу доповісти про поведінку в'язня.

– Мого батька? – уточнюю, відкладаючи перо вбік.

– Так, Імператрице. Останні кілька тижнів наглядачі помічають дещо тривожне. Вальє майже не спить, майже не їсть, зате безперестанку щось бурмоче собі під ніс, сидячи в кутку камери.

– Що саме він бурмоче? – запитує Лейгон, і в голосі його бринить напруга, яку я звикла помічати лише напередодні важливих рішень.

– Одну й ту саму фразу, знову і знову, – Варг мнеться, наче й сам не вірить власним словам. – «Справжні прокидаються». Наглядачі спершу подумали, що він марить чи божеволіє від самотності, та повторюваність фрази видається їм надто послідовною для звичайного маячення.

Кімнатою наче пробігає протяг, хоча вікна зачинені, а свічки навіть не тремтять. Пригадую слова батька на терасі тієї ночі – про якийсь давній культ, про угоду з силами, набагато старшими за нього самого, – і щось у грудях стискається від недоброго передчуття.

– Хочу поговорити з ним особисто, – каже Лейгон, і в тоні його бринить рішучість, яка не залишає місця для заперечень.

– Я піду з тобою, – відповідаю негайно, і хоча чоловік хмурить брови, готуючись відмовити мене через стан здоров'я, я перебиваю його раніше, ніж встигає вимовити бодай слово: – Він мій батько. Маю право почути це від нього особисто, хай там що.

Спускаємося до підземних камер незадовго до півночі, коли решта палацу вже давно спить. Сходи вниз вологі, а смолоскипи на стінах відкидають тіні, що танцюють, наче живі істоти, вирізьблені з темряви. Чим глибше спускаємося, тим важчим стає повітря, просякнуте цвіллю та чимось невловно старим, що оселилося в цих стінах задовго до народження нинішньої династії.

Лейгон міцно тримає мою руку на кожному повороті кам'яних сходів, ніби боїться, що вагітність зробить мене раптово крихкою, хоча цілителька запевняла: прогулянки навіть корисні на цьому терміні.

Двоє наглядачів біля важких дверей витягуються струнко, побачивши нас, і один із них квапливо відсуває засув, впускаючи вологий протяг із самого нутра підземелля.

Батько сидить у найдальшому кутку своєї камери, притулившись спиною до вологого каменю, і навіть у мерехтливому світлі смолоскипа помітно, наскільки він змінився за останні місяці. Волосся геть посивіло, шкіра обвисла зморшкуватими складками, а очі, які колись горіли впевненістю найсильнішої людини Півночі, тепер здаються двома темними ямами на виснаженому обличчі.

– Хто це завітав до мене серед ночі, – озивається він, не піднімаючи погляду одразу, – невже сама Співправителька зі своїм дорогоцінним чоловіком?

– Варг каже, ти повторюєш якусь фразу, – починає Лейгон без жодних формальностей, підходячи впритул до ґрат. – «Справжні прокидаються». Що це означає?

Батько нарешті підводить голову, і на обличчі його розквітає посмішка, яка виглядає геть недоречно для людини в його становищі.

– Невже досі не здогадалися? – сміється він, і цей сміх лунає в кам'яних стінах підземелля надто гучно, надто щиро для людини, позбавленої всього, заради чого жила. – Ви справді вважали, що бал, портал, навіть смерть моєї магічної сили – усе це було головним планом?

Щось холодне повзе моїм хребтом, і я відчуваю, як пальці Лейгона стискають ґрати з такою силою, що метал жалібно потріскує.

– Поясни, – вимагає він рівно, хоча кожне слово звучить напруженіше за попереднє.

– Той напад, – продовжує батько, підводячись на ноги повільно, з гідністю людини, яка досі пам'ятає, як почувалася могутньою, – був лише відволікаючим маневром, любі мої. Дрібною виставою, потрібною, щоб прикувати увагу двору й армії до палацу саме тієї ночі, поки дещо набагато важливіше відбувалося далеко звідси.

– Брешеш, – кажу тихо, хоча власний голос зраджує мене легким тремтінням. – Ти мало не вбив власного онука заради влади. Це не схоже на виставу.

– Онук був цінним інструментом, не заперечу цього, – зізнається батько без жодного сорому в голосі. – Та навіть найцінніший інструмент лишається лише інструментом, доню. Справжня мета Культу покинула Північ ще до того, як перший гість переступив поріг бальної зали.

– Яка мета? – Лейгон майже кричить, і полум'я смолоскипів навколо нас здригається від сплеску його магії.

Батько дивиться на нас обох довгим поглядом, у якому недавня посмішка поступово згасає, поступаючись місцем чомусь холоднішому за будь-яку погрозу.

– Ви розтрощили одну гілку дерева, вважаючи, що знищили сам корінь, – його голос стишується до шепоту, від якого мурашки біжать по всій моїй шкірі. – Справжні прокидаються не тут, Ерестор. Вони прокидаються там, звідки прийшла перша кров усіх драконів цього світу – глибоко на заході, під льодовиками, які не танули з часів, коли боги ще ходили цією землею.