12.1

Три тижні минають у клопотах, яких я не могла уявити навіть у найгарячковіших мареннях під час одужання: кравці, ювеліри, посли сусідніх держав, безкінечні наради з радниками про протокол церемонії, якої імперія не бачила за життя трьох поколінь.

Усе почалося того вечора, коли Лейгон увійшов до бібліотеки, де я саме переглядала звіти з провінцій, і без жодної прелюдії поклав переді мною старовинний фоліант у шкіряній палітурці.

– Я більше не хочу, щоб тебе називали консорткою, – сказав він тоді, і в голосі його бриніла рішучість, якої я не чула навіть на терасі в ніч зради. – Ти правитимеш поруч зі мною, а не позаду.

– Лейгоне, такого ритуалу не проводили відтоді, як...

– Відтоді, як останню жінку роду Ересторів визнали гідною трону нарівні з чоловіком, – закінчив він за мене. – Знаю. Саме тому час виправити цю несправедливість.

– Рада лордів погодиться на таке? – запитала я тоді, гортаючи сторінки фоліанта, вкриті витіюватим почерком якогось давно померлого писаря.

– Рада лордів уже погодилася, – відповів Лейгон із усмішкою, яку я бачила в нього хіба кілька разів за все подружнє життя. – Виявляється, коли імператриця власноруч позбавляє сили Первісного зрадника, переконати радників стає напрочуд легкою справою.

Тепер, стоячи перед високим дзеркалом у своїх покоях, я насилу впізнаю власне відображення. Біла сукня струменіє від плечей до підлоги важкими хвилями шовку, розшитого срібною ниткою так тонко, що тканина здається вкритою інієм. Волосся заплетене у складну корону кіс, у яку служниці вплели білі троянди, зірвані сьогодні на світанку.

– Ви прекрасні, Ваша Величносте, – шепоче стара нянька Даріана, і в очах жінки блищать сльози, які вона навіть не намагається приховати.

Коридор до тронної зали здається нескінченним, хоча я проходила ним тисячі разів за роки заміжжя. Двоє гвардійців розчахують важкі двері, і переді мною відкривається зала, прикрашена так, що я на мить забуваю, як дихати: гірлянди квітів кольору снігу та золота обвивають кожну колону, тисячі свічок відбиваються у дзеркальних панелях стелі, а натовп гостей розступається переді мною живим коридором із шовку та коштовностей.

Лейгон чекає біля трону, тримаючи в руках другу корону, сплетену з золотих гілок, поміж якими вставлені камені кольору полум'я, – меншу за ту, що вінчає його власну голову. Погляд його, коли я наближаюся крок за кроком, не відривається від мого обличчя ні на секунду, і в цьому погляді читається така відверта гордість, що я почуваюся оголеною перед усім двором.

Піднімаюся сходами до трону, і зала поринає в цілковиту тишу, порушувану хіба потріскуванням свічок.

– Перед лицем богів і підданих, – проголошує Лейгон, і голос його розноситься залою без жодного магічного підсилення, хоча чути його однаково ясно навіть у найдальших кутках, – я, Ерестор Лейгон, визнаю Ейріс Вальє рівноправною правителькою цієї імперії, наділеною всією повнотою моєї влади й довіри.

Опускаюся на коліно, як того вимагає стародавній ритуал, і промовляю слова, які завчала останні три тижні напам'ять, аж поки вони не стали звучати природно, наче я знала їх усе життя.

– Присягаюся оберігати цю землю та її народ ціною власного життя, правити мудро й безсторонньо, ділити тягар корони порівну з чоловіком моїм, доки битиметься моє серце.

Лейгон бере меншу корону обома руками й опускає на моє чоло повільно, майже урочисто, ніби кожен сантиметр цього руху вимагає окремого зусилля волі.

– Встань, Співправителько Ейріс, – промовляє він, і від цих двох слів зала вибухає оваціями такої сили, що я відчуваю вібрацію в кам'яних плитах під ногами.

Лейгон нахиляється й цілує мене прямо перед усім двором, довго, не соромлячись жодного погляду, і крізь заплющені повіки я бачу лише золоте світло тисяч свічок та відчуваю тепло його долонь на моєму обличчі.

Овації переростають у справжній рев захвату, і десь серед натовпу я помічаю Даріана, якого тримає за руку одна з фрейлін.

Хлопчик стоїть біля підніжжя трону, і те, що я бачу довкола нього, змушує мене затамувати подих: тонка аура золотого світла оточує його маленьку постать, рівна, зовсім не схожа на ту хаотичну ауру, що проривалася крізь нього під час нападу на бал. Магія сина нарешті знайшла рівновагу, заспокоєна впевненістю в тому, що батьки поруч, а дім у безпеці.

Даріан ловить мій погляд і широко всміхається, показуючи щілину між передніми зубами, які випали лише минулого тижня, – усмішка, яка нагадує мені, що попри корону на моїй голові й титул, викарбуваний тепер в історичних хроніках, я насамперед лишаюся його матір'ю. Він піднімає руку й радісно махає мені просто посеред найурочистішої церемонії десятиліття, і кілька придворних дам поблизу приховують усмішки за віялами.

– Дивіться, – шепоче хтось у натовпі, – навіть кров дитини визнає союз.

Радники перезираються між собою, і я бачу на їхніх обличчях розуміння, яке ще вчора здавалося неможливим: рід Ересторів і рід Вальє, столітня ворожнеча між драконячими лініями, нарешті об'єднані не силою зброї, а кров'ю онука, що носить спадщину обох домів одночасно.

Церемонія розтягується до пізньої ночі: бенкет, танці, нескінченна черга лордів, що бажають засвідчити пошану новій Співправительці. Музиканти грають до знемоги, і навіть найсуворіші посли сусідніх держав, приїхавши з підозрою в очах, до кінця вечора піднімають келихи за здоров'я нової володарки. Лише коли останній гість залишає залу, а прислуга гасить останні свічки, Лейгон нарешті веде мене до наших покоїв, тримаючи за руку так, наче боїться, що я розчинюся в повітрі, коли він відпустить пальці.