Розділ 12. Оновлення

Свідомість повертається повільно, шар за шаром, наче хтось обережно розгортає щільну тканину, якою мене загорнули на ніч.

Перше, що відчуваю, – м'якість власної постелі під спиною, знайома аж до дрібниць. Друге – тепла рука, що стискає мою долоню так міцно, ніби відпустити її означало б втратити щось незворотне. Плече більше не палає вогнем, лише тупо ниє під шаром бинтів, і навіть це відчувається майже приємним порівняно з тим, що я пам'ятаю з ночі балу.

Розплющую очі й бачу Лейгона.

Він сидить у кріслі, присунутому впритул до ліжка, і під очима його залягли тіні такої глибини, що на мить я плутаю їх із синцями. Волосся скуйовджене, сорочка досі забруднена сажею тієї ночі, і щось підказує мені: він не переодягався, не спав і навіть не пив води відтоді, як цілителі забрали мене з його рук.

Сонячне проміння з високого вікна лягає на його плечі смугами золотого світла, і на секунду мені здається, ніби я досі марю, – настільки нереально мирною виглядає ця картина після пережитого жаху.

– Скільки я... – видихаю пошепки, надто тихо навіть для власного слуху.

– Два дні, – Лейгон нахиляється ближче, і я бачу, як щось у його погляді ламається від полегшення. – Увесь цей час сидів тут, чекаючи, поки ти розплющиш очі.

– Ти міг би відпочити...

– Не міг, – перебиває він швидко, майже різко, і в цій різкості вчувається відлуння страху, якого я ще ніколи не помічала в ньому раніше.

Він підносить мою руку до губ і цілує кожен палець окремо, повільно, наче виконує давній ритуал.

– Коли твій батько тримав Даріана біля того порталу, – каже Лейгон, не підводячи погляду від моєї долоні, – я був готовий віддати йому все. Корону, титул, власне життя – усе, аби лиш він відпустив сина.

– Я знаю.

– Ні, не знаєш, – хитає він головою. – Я стояв там, готовий стати навколішки перед власним ворогом, зректися всього, чого домагався роками, і жодної секунди не вагався. Уперше в житті влада не важила для мене нічого порівняно з вами двома.

Слухаю кожне слово так, наче воно здатне заповнити порожнечу, яку я носила в собі відтоді, як уперше усвідомила: любов до трону часто переважує будь-яку іншу прив'язаність у людей, народжених правити.

– Я боялась цього все наше подружнє життя, – визнаю тихо, і власна відвертість дивує мене саму не менше, ніж, мабуть, дивує його. – Боялася, що одного дня тобі доведеться обирати між мною й короною, і корона переможе, як завжди перемагала в історіях, які я чула змалку.

– Тепер знаєш відповідь напевно, – Лейгон підводить погляд, і в золотих очах його вже немає жодного сліду вагання. – Корона важить менше за пір'їну, коли на іншій шальці терезів – ти і наш син.

Простягаю вільну руку й торкаюся його щоки, відчуваючи під пальцями щетину, якої там не було ще позавчора.

– Моя війна закінчена, – кажу я тихо. – Не з батьком – та війна, яку я вела зі страхом довіряти комусь повністю після всього, що зі мною сталося.

Лейгон завмирає під моєю долонею, ніби боїться сполохати ці слова необережним рухом.

– Я більше не боюся віддати тобі себе цілком, – продовжую, і кожне слово дається легше за попереднє. – Останній мур упав тієї ночі на терасі, коли я побачила, на що ти готовий заради нас.

Він нахиляється й притискається чолом до мого чола, і кілька довгих секунд ми просто дихаємо одне одним, без слів, без жодної потреби пояснювати те, що й так зрозуміло на рівні, глибшому за мову.

Двері кімнати розчахуються без стуку, і в кімнату влітає Даріан, у нічній сорочці, з волоссям, що стирчить в усі боки після сну.

– Мамо! – кричить він, застрибуючи на ліжко з розгону, і Лейгон ледве встигає підхопити сина, щоб той не приземлився просто мені на поранене плече.

Син обвиває руками нас обох водночас, і кілька хвилин ми просто лежимо втрьох, притиснуті одне до одного, поки він захоплено переповідає, як цілителька дозволила йому вчора принести мені квіти з саду, і як кухарка спекла для мене улюблений пиріг, і скільки всього він хоче показати, щойно я зможу встати з ліжка.

– А ще я намалював новий малюнок, – додає він, витягаючи з-під сорочки зім'ятий аркуш паперу. – Тут ми всі троє, і квіти!

Розгортаю малюнок обережно, наче найкоштовнішу річ у палаці, і бачу трьох схематичних фігурок, узятих за руки, під незграбно намальованим сонцем. Груди стискає щось тепле, і я цілую сина в маківку, не в змозі підібрати слів, гідних цього моменту.

Пізніше того дня, коли сили нарешті дозволяють мені сидіти в кріслі біля вікна, Лейгон повертається із зали засідань із виразом людини, яка щойно завершила виснажливу битву іншого штибу.

– Рада лордів затвердила повне очищення замку, – каже він, сідаючи навпроти. – Кожен, хто мав хоч якийсь стосунок до змови твого батька, або в підземеллі, або страчений на світанку. Влада більше не піддається сумніву – ні моя, ні твоя.

– Моя? – перепитую, здивована тим, з якою вагою звучить це слово в його вустах.

– Чутки про терасу розлетілися палацом, – Лейгон усміхається. – Тепер кожен лорд імперії знає: імператриця здатна власноруч позбавити сили найбезпечнішого чарівника Півночі. Твій авторитет зріс настільки, що навіть найзатятіші скептики серед Ради притихли й почали шукати нагоди засвідчити тобі особисту повагу.