11.4

Лейгон дивиться на мене поверх голови сплячого Даріана, і в цьому погляді читається те саме питання, яке я ставила собі всю останню хвилину: чому він не наказав стратити батька просто тут, на закривавленій підлозі тераси?

– Я не страчу його перед тобою, – каже він тихо, ніби відповідаючи на думку, яку я ще навіть не встигла озвучити. – І не перед сином. Достатньо крові пролилося цієї ночі в нього на очах.

Я мовчки дивлюся на чоловіка, розуміючи: рішення далося йому не так легко, як звучить його рівний голос. Рука, що досі підтримує Даріана, злегка тремтить, і саме цей ледь помітний рух виказує справжню ціну щойно прийнятого рішення краще за будь-які слова.

– Тоді що з ним буде? – запитую, хоча частина мене вже здогадується про відповідь.

– Найглибша темниця імперії, до кінця його днів, – промовляє Лейгон рівно, наче оголошує звичайний наказ, а не вирок людині, яка щойно намагалася вбити нашого сина. – Для чоловіка, який усе життя керував іншими й пишався власною могутністю, така камера страшніша за страту. Смерть звільняє за секунду. Темрява без надії на звільнення тягнеться десятиліттями.

Слова його осідають у мені важким каменем, та я киваю, розуміючи: це справедливіше покарання, ніж швидкий укол клинка, якого батько заслуговує найменше з усіх можливих доль.

Дивно, наскільки порожньо почуваюся, уявляючи довгі роки, які чекають на нього в темряві без сонячного проміння чи звуку людського голосу. Колись ця людина носила мене на плечах галявинами палацового саду, вчила читати перші книги, співала колискових, коли мати була надто зайнята державними справами. Тепер від того батька лишилася хіба тінь, і саме цю тінь ми щойно прирекли на довічну самоту.

Десь унизу, у бальній залі, брязкіт зброї нарешті вщухає, поступаючись місцем стогонам поранених і безладним крокам тих, хто ще тримається на ногах. Крізь пролом у стіні долинають уривки наказів, вигуки капітана, що намагається навести бодай якийсь лад серед хаосу останньої години. Запах горілого дерева змішується із солодкавим духом крові.

Незабаром на терасі з'являється сам Варг – броня подряпана, обличчя вкрите сажею та чужою кров'ю, та постава залишається твердою, як завжди. За ним тягнеться жменька гвардійців, що вціліли з початкової сотні, яка охороняла бал ще кілька годин тому. Дехто з них досі тримає зброю так, наче не вірить, що бій справді скінчився.

– Ваша Величносте, – звертається він до Лейгона, коротко вклонившись, перш ніж перевести погляд на мене. – Бунт унизу придушено. Заражені найманці втратили будь-яку координацію, щойно ви зупинили Вальє: половина здалася без бою, решту довелося втихомирювати силою.

– Втрати? – запитує Лейгон діловито, хоча рука його міцніше стискає моє плече.

– Значні серед гвардії, менші серед гостей. Цілителі вже працюють у головній залі з тими, кого встигли врятувати. Решту заражених замкнули в підвалах крила для слуг до ранкового розбору – боюся, декого з них уже не врятувати ніякими зіллями.

Варг замовкає на півслові, і я бачу, як погляд капітана раптом застигає на моєму плечі, а потім ковзає нижче, до долу сукні.

– Імператрице, ви поранені, – каже він, і в голосі цього загартованого воїна вперше за розмову проступає щось схоже на тривогу.

Я хочу відповісти, що все гаразд, що рана – дрібниця порівняно з усім пережитим цієї ночі, та слова застрягають десь на півдорозі до горла.

Саме тієї миті адреналін, що тримав мене на ногах усі ці нескінченні години, раптово зникає, наче хтось обірвав невидиму нитку, яка досі не давала мені впасти. Підлога під ступнями хитається, стіни тераси розпливаються в одну сіру пляму, а рана на плечі, про яку я геть забула серед бою, нагадує про себе хвилею гострого болю, що прокочується від ключиці до самих кінчиків пальців.

Власне тіло раптом здається чужим, наче я дивлюся на нього збоку, а не живу в ньому. Ноги підкошуються, руки байдужіють, і навіть звук власного серцебиття, який мить тому гупав десь у скронях, тепер долинає звідкись здалеку, приглушений, наче крізь товщу води.

Спершу зникають звуки – голос Варга, тріск догораючого вогню, далекий плач когось із поранених гостей унизу. Потім меркне світло, і останнє, що я встигаю усвідомити, – це те, як власні коліна підгинаються піді мною, відмовляючись тримати вагу тіла бодай секунду довше.

Лейгон опиняється поруч раніше, ніж я торкаюся підлоги, підхоплюючи мене однією рукою так само впевнено, як мить тому тримав сплячого Даріана. Даріан прокидається від різкого руху й одразу починає плакати, наляканий моєю блідістю, та цей плач долинає до мене вже здалеку, крізь товщу забуття, що насувається.

– Цілителів сюди, негайно! – кричить Лейгон, і кожне слово лунає командою, якій не посміє не скоритися жодна жива душа в цьому палаці.

Крізь туман, що заповнює свідомість, я ще встигаю відчути, як він притискає мене до грудей, як тремтять його руки попри всю драконячу силу, приховану під людською подобою. Варг щось вигукує позаду, скликаючи цілителів, а Лейгон продовжує повторювати моє ім'я, тихо й невпинно, наче цей звук здатен утримати мене на межі свідомості власною силою волі.

– Тримайся, – шепоче Лейгон мені у волосся, і цей шепіт останнім лунає у вухах перед тим, як темрява остаточно поглинає світ навколо.

Останнє, що встигаю відчути перед повним провалом у порожнечу, – це запах диму, змішаний із чимось теплим, що завжди супроводжує Лейгона.