11.3

Лейгон нахиляється й забирає Даріана з моїх рук у свої, обережно, наче боїться, що син розсиплеться на друзки від найменшого різкого руху. Син обвиває руками батькову шию й ховає обличчя в комірі, а Лейгон притискає його до грудей, цілуючи скуйовджене волосся знову і знову, немов кожен дотик губами здатен стерти останні кілька годин із дитячої пам'яті.

Даріан тихо шморгає носом, і цей ледь чутний звук лунає для мене як доказ того, що син досі тут, живий, дихає, попри все, що встиг побачити у свої п’ять років. Лейгон щось шепоче йому на вухо, надто тихо, щоб я розчула слова, та плечі хлопчика поступово розслабляються під батьковою долонею.

Я дивлюся на них обох і відчуваю, як щось у грудях нарешті відпускає лещата, що стискали мене відтоді, як пролунав перший дзвін клинків у бальній залі. Портал давно згас, руни на підлозі почорніли й розсипалися попелом. Разом із ними зникла й та невидима мотузка страху, що тягнула мене крізь усю ніч уперед, до цієї кімнати.

Крик за спиною повертає мене до реальності.

Обертаюся й бачу, як батько вивертається з рук гвардійців. Він падає на коліна за кілька кроків від мене й повзе далі, тягнучи за собою ослаблене тіло, наче кожен сантиметр підлоги коштує йому останніх сил. Гвардійці кидаються було за ним, та Лейгон коротким жестом руки наказує їм зупинитися – хай доньчина відповідь стане першою.

– Донько, благаю! – його голос тремтить так, як я ще ніколи не чула. – Я твій батько! Ми одна кров, одна сім'я, попри все, що сталося цієї ночі!

Він дістається до самих моїх ніг і хапається за поділ сукні пальцями, які ще годину тому керували найпотужнішою магією Півночі. Тепер ці пальці лише тремтять, безсилі навіть втримати тканину, і його рука раз по раз зісковзує назад, зривисто хапаючи ротом повітря.

Дивлюся на людину, яка щойно тримала мого сина під лезом кинджала, і чекаю, поки всередині прокинеться бодай крихта колишньої прихильності. Чекаю на сльози, на тремтіння губ, на бажання простягнути руку й допомогти йому встати з підлоги.

Нічого не відбувається.

Замість жалю знаходжу в собі лише холодну порожнечу. Дивлюся на батька так, як дивилася б на чужу людину, котра просить милостиню на вулиці.

– Ти більше не мій батько, – кажу я, і власний спокій лякає мене. – Просто зрадник, який мало не вбив мого сина заради власної влади.

Вальє простягає до мене тремтячу руку, та я відступаю на крок, перш ніж пальці його встигають торкнутися подолу моєї сукні.

– Прошу тебе, – хрипить він, – тільки не Лейгон. Він мене не пощадить.

– Правильно, - відповідаю я, - не пощадить.

Батько нарешті замовкає, і в цій тиші я бачу, як останні рештки надії згасають у його очах, наче свічка, яку хтось накрив скляним ковпаком. Він більше не намагається торкнутися мене чи благати про щось конкретне: просто дивиться знизу вгору, чекаючи вироку, якого сам колись би не завагався винести будь-кому іншому.

Повертаюся до чоловіка, тримаючи погляд твердим, хоча всередині все ще тремчу від пережитого. Лейгон дивиться на мене поверх голови сина, і в цьому погляді читається запитання, на яке я вже маю відповідь.

– Це твоє рішення, – кажу я. – Ти імператор, якого він хотів позбавити трону. Тобі й вирішувати долю зрадника, а не мені.

Кілька секунд Лейгон мовчить, ніби перевіряючи, чи не пожалкую я про власні слова наступної миті. Не пожалкую: цей тягар надто важкий, щоб нести його самій. Хай його понесе той, хто має на це законне право – і силу, потрібну, щоб довести справу до кінця, не здригнувшись.

Щось схоже на повагу спалахує в золотих очах Лейгона, поки він передає мені сина назад, вивільняючи одну руку для того, що має статися далі. Даріан переходить у мої обійми без жодного протесту, втомлено притискаючись щокою до мого плеча.

Лейгон підходить до Вальє впритул, дивлячись на нього довгу мить, за яку батько встигає постаріти ще більше від самого лише цього погляду. Тиша між ними тримається так довго, що навіть гвардійці біля стін затамовують подих, чекаючи вироку.

– Кайдани, – наказує він гвардійцям, що стоять напоготові. – Відведіть його в підземну камеру й приставте варту, яка не спить і не їсть без зміни. Суд відбудеться при світлі дня, привселюдно, щоб уся імперія побачила, чим закінчується зрада крові Ересторів.

Батька піднімають востаннє, і цього разу він не опирається і не благає, лише дивиться на мене згаслими очима людини, яка щойно втратила все, заради чого жила десятиліттями. Востаннє наші погляди перетинаються біля самого пролому в стіні, і я не відводжу очей першою, хоча щось глибоко всередині все ще пам'ятає його руки, що колись гойдали мене в дитинстві.

Ніч зради закінчується холодним правосуддям, яке ми з чоловіком щойно розділили між собою порівну.

Лейгон підходить ближче, обіймаючи нас обох вільною рукою, і кілька довгих секунд ніхто з трьох не промовляє жодного слова. Даріан засинає просто в мене на плечі, виснажений до останньої краплі сил. Десь удалині чути, як прислуга вже почала розчищати найближчі коридори від наслідків нічного жаху.

За вікном небо остаточно світлішає, забарвлюючи розтрощену терасу відтінками, які здаються надто мирними для всього пережитого.

Я притискаю сина міцніше й дозволяю собі нарешті видихнути – повільно, до дна легень, уперше за цю нескінченну ніч.