11.1

Стіна за моєю спиною вибухає з таким гуркотом, що ми з батьком на мить забуваємо про власний двобій.

Крізь пролом, оточений уламками каменю й курявою, що ще не встигла осісти, ступає Лейгон. Його броня почорніла від сажі, на лезі меча запеклася кров, яка явно належить не йому, а очі більше не мають нічого спільного з людськими – розплавлене золото, у якому танцюють крихітні відблиски полум'я. За ним у пролом тягнеться довгий слід із тіл заражених вартових, крізь яких він, вочевидь, прорубував собі дорогу через увесь коридор.

Погляд його ковзає кімнатою за одну частку секунди – і зупиняється на мені.

На коротку мить у золотих очах спалахує полегшення, та воно триває не довше удару серця: за секунду Лейгон помічає кров на моєму плечі, розірвану тканину сукні, і полегшення миттєво поступається місцем чомусь набагато темнішому.

Я бачу, як щось у ньому змінюється остаточно, поки погляд ковзає розірваною сукнею й тремтячими руками, якими я досі тримаю стіну вогню між собою й батьком. Обличчя Лейгона завмирає в абсолютному спокої, страшнішому за крик.

– Ти поранена, – голос його звучить тихо, майже лагідно, і саме ця лагідність лякає мене більше за рик.

Батько відступає на крок, оцінюючи нового супротивника, та Лейгон навіть не дивиться в його бік. Він дивиться тільки на мене, ніби намагається порахувати кожну краплю крові, що встигла впасти з моєї рани на підлогу, поки він пробивався сюди.

– Лейгоне, обережно, стеля...

Попередження запізнюється.

Земля під ногами двигтить, коли з нього виривається ревіння, у якому людського залишається дедалі менше з кожною секундою. Повітря навколо мого чоловіка розжарюється настільки, що фіранки на вікнах спалахують самі по собі, а кам'яні колони, які тримають стелю тераси, беруться сіткою тонких тріщин просто на очах.

Я хапаю Даріана поглядом – він тулиться в найдальшому кутку, затиснутий між двома перекинутими кріслами, і його очі, широко розплющені від жаху, перебігають з мене на батька, потім на Лейгона.

Уламок стелі відколюється й падає за кілька кроків від мене, розбиваючись на друзки, що обпалюють шкіру навіть крізь тканину сукні. Другий, більший за перший, летить просто в бік кутка, де тулиться Даріан, і я кидаюся вперед, накриваючи сина власним тілом за частку секунди до удару. Камінь розбивається об мою спину замість його голови, і біль від нового синця губиться десь на тлі рани, яка вже давно палає вогнем.

Я закриваю обличчя рукою, притискаючи сина міцніше, і в цю мить розумію: якщо Лейгон не візьме себе в руки найближчими секундами, ця кімната поховає нас усіх раніше, ніж хтось встигне сказати бодай слово.

– Досить! – кричу я, відриваючись від сина й роблячи крок назустріч Лейгону, бо тільки мій голос, здається, здатен пробитися крізь дракона в ньому. Власний крик лунає для мене чужим, зірваним на високій ноті. – Ти зруйнуєш усе навколо разом із нами!

Щось у моєму крику пробивається крізь пелену його люті. Полум'я навколо Лейгона трохи тьмяніє, золото в очах поступається місцем золотій барві, звичній для нього ще донедавна, хоч дихання досі виривається з грудей важкими поштовхами.

Саме цієї миті батько робить свій хід.

Я не встигаю навіть скрикнути, коли він одним стрибком долає відстань до Даріана, хапає внука за комір і рвучко піднімає на ноги, притискаючи до себе. Магічний кинджал, який Вальє досі ховав у рукаві, тепер лежить лезом упоперек дитячого горла, і найменший рух – з будь-якого боку – може стати останнім для мого сина.

– Ані кроку, – голос Вальє звучить рівно, майже буденно, ніби він щойно не використав власного онука як живий щит. – Один порух твоєї магії, зятю, і я перевірю, чи справді кров Первісних у цій дитині палає так само яскраво, як у його матері.

Час навколо мене застигає.

Лейгон завмирає посеред кроку, і вогонь, що мить тому загрожував обвалити стелю, гасне так різко, наче хтось перекрив невидимий кран. Я бачу, як його пальці на руків'ї меча біліють від напруги, з якою він стримує кожен м'яз власного тіла.

– Відпусти хлопчика, Вальє, – промовляє Лейгон повільно, немов кожне слово коштує йому неймовірних зусиль. – Це між нами. Він тут ні до чого.

– Навпаки, – батько посміхається, і в цій посмішці стільки ж холоду, скільки в клинку під підборіддям Даріана. – Він тут – найголовніше. Тому слухай уважно, Ерестор: складаєш зброю, стаєш на коліна перед своєю ж вартою і привселюдно зрікаєшся престолу на користь Культу до світанку. Інакше ця дитина не доживе до ранку, а я матиму задоволення дивитися, як ти горітимеш живцем від власного горя.

– Тату, ні… – шепочу я, і власний голос тремтить так само, як мої коліна.

Даріан дивиться на мене поверх батькового плеча, і в цьому погляді стільки довіри, що серце розколюється надвоє від самої лише думки про можливість не виправдати її.

– Тату, будь ласка, – голос мій ламається на останньому слові, і я ненавиджу себе за цю слабкість навіть у ту мить, коли вона єдина здається доречною. – Він дитина! Візьми мене замість нього, роби зі мною що завгодно, тільки відпусти сина!

– Мене цікавиш не ти, а корона твого чоловіка, – батько навіть не дивиться в мій бік, тримаючи погляд прикутим до Лейгона. – Тож нехай Ерестор вирішує, наскільки цінне для нього це маленьке життя порівняно з троном.