Розділ 11.

Перший заражений з'являється переді мною раніше, ніж я встигаю обрати напрямок утечі. Клинок свистить біля скроні, і я ухиляюся інстинктивно, дозволяючи тілу зробити те, чого свідомість ще не встигла наказати.

Магія піднімається зсередини не так, як завжди. Моя цілительська сила завжди текла теплом, обережним струмком, що загоював, а не руйнував. Але зараз під шкірою прокидається щось інше – холодне, те саме, що дрімало в крові мого батька поколіннями і чекало лише слушного моменту, щоб вирватися на волю через мене.

Секунду я вагаюся, згадуючи, як ця сама сила колись перетворила батька на людину, яку я більше не впізнаю. Та цей острах живе лише одну коротку мить – образ Даріана, що плаче десь попереду, спалює будь-які сумніви дощенту.

Я не борюся з цим потягом – не сьогодні, коли на кону життя сина.

Полум'я зривається з долонь чорним по краях і золотим усередині, і перший нападник падає, не встигнувши навіть скрикнути.

Другий встигає замахнутися, та я вже прослизаю під його рукою, встромляючи вогонь просто в груди, наче кинджал.

Третій намагається схопити мене ззаду, і я відчуваю власну байдужість до того, як його тіло осідає на підлогу за спиною.

Навколо мене зала перетворюється на суцільний хаос: перекинуті свічники підпалюють гобелени на стінах, а уламки розбитої люстри хрустять під ногами разом із битим склом келихів. Я петляю між тілами, що ще мить тому кружляли в танці під ту саму мелодію, яка тепер назавжди застрягне тривожним відлунням у моїй пам'яті.

На мить прохід розчищається, і я встигаю помітити капітана Варга – він тримає оборону біля бокових сходів, клинок мокрий від крові, а погляд, коли перетинається з моїм, лишається людським, без відблиску чужого вогню в зіницях. Він кивком вказує напрямок до покоїв, наче прочитавши мою думку, і я біжу далі, вдячна за цю крихітну краплю надії серед загального божевілля.

Раніше кожне вбите тіло лишало б у мені порожнечу, довгу безсонну ніч і провину, що оселяється під ребрами назавжди. Зараз я не відчуваю нічого, крім однієї-єдиної думки, що пульсує в скронях у ритм моїх кроків: Даріан, Даріан, Даріан.

Материнський інстинкт виявляється сильнішим за мораль, яку в мені виховували з дитинства. Совість замовкає, поступаючись місцем звіриній рішучості дістатися до сина живою, хоч би скільки тіл лежало на моєму шляху.

Двері покоїв вибиті, одвірок диміє чорним слідом чужої магії. Я забігаю всередину, і серце обривається від того, що бачу перед собою.

Батько стоїть біля вікна, тримаючи Даріана за зап'ястя. Хлопчик виривається, кричить, та пальці старого стискаються, наче лещата, а на підлозі під його ногами вже розгортається візерунок рун, що світяться тим самим кривавим відтінком, який я бачила на персні у в'язниці. Повітря над рунами вигинається, наче розпечене марево, і крізь цю тремтячу плівку вже проступають обриси чужого простору – того, куди мій батько хоче забрати мою дитину назавжди.

– Мамо! – голос сина розколює мене навпіл.

– Ейріс, – батько навіть не обертається, ніби відчув мою присутність шкірою. – Ти спізнилася на кілька секунд. Портал майже готовий.

Кожна клітина мого тіла кричить кинутися вперед і вирвати сина голими руками, та я знаю: один необережний рух, і портал засмокче їх обох раніше, ніж я встигну зробити крок.

Лють, якої я не знала за собою, здіймається вихором з-під грудей. Я викидаю вперед обидві руки, і між мною та батьком виростає висока стіна полум'я, що плавить кам'яну підлогу під собою і змушує руни під ногами старого шипіти.

– Відпусти його, – слова виходять із мене низьким гарчанням, у якому я сама себе не впізнаю.

Батько нарешті обертається, і на його обличчі – холодне роздратування людини, якій завадили в останню мить.

– Ти справді думаєш, що зможеш зупинити мене вогнем, який сама ж успадкувала від мене? – він посміхається, і ця посмішка ранить. – Кожна іскра в твоїх долонях моя, доню. Ти лише позичаєш силу, якою ніколи не навчишся керувати так, як я.

Він відпускає зап'ястя Даріана. Права рука старого злітає вгору, і повітря навколо нього вигинається.

Удар прилітає раніше, ніж я встигаю поставити захист. Чорна блискавка Культу прошиває плече, і біль вибухає під шкірою так яскраво, що на мить темніє в очах. Я падаю на коліно, стискаючи рану долонею, крізь пальці одразу проступає кров.

– Мамо, вставай! – кричить Даріан, і цей крик повертає мене до тями.

Батько наступає, готуючи другий удар, упевнений у своїй перевазі. Він завжди недооцінював мене – спочатку як слухняну доньку, потім як зламану вигнанку, тепер як поранену жінку на коліні перед власним сином.

Цього разу помилка стане для нього останньою.

Я підіймаюся, і кров із рани скрапує на підлогу, змішуючись із золотим сяйвом, що знову розгоряється в моїх очах. Біль більше не заважає – він живить лють, перетворюючи кожну краплю на паливо.

Атакую першою, не чекаючи, поки батько завершить замах, і вогонь цього разу летить не хвилею, а точним, мов спис, ударом просто йому в груди.

Старий встигає поставити щит, та відкидається назад, вражений силою, якої не очікував від переляканої дівчинки, якою бачив мене востаннє.