Розділ 2. Осколки пам’яті та заліза (Частина 5/5)

Після того, як Селена зникла в темряві коридору, залишивши по собі лише запах дорогих парфумів та отруту своїх слів, повітря в замку Вальє стало нестерпним. Кожен подих давався мені з зусиллям, наче легені заповнювалися рідким свинцем. Я дивилася на свої руки, на яких усе ще засихала кров, що пролилася через його прокляття.

Таємниця сувою, про яку вона згадала, пекла мені мозок. Якщо вона справді знайшла докази нашої первісності, якщо вона розкриє Раді правду про те, що Лейгон - лише тінь справжнього володаря, цей замок стане нашою спільною могилою.

Але страх за себе був нічим порівняно з раптовим холодом, що стиснув моє серце.

Зв'язок із Даріаном здригається. Я відчуваю цей короткий, хворобливий спалах переляку, а потім - порожнечу. Тиху, темну порожнечу, яка буває лише там, де світло згасає назавжди.

Я не біжу, а лечу коридорами Східного крила, ігноруючи крики гвардійців. Не знаю, куди йду, але моя кров знає.

Вона веде мене вниз, туди, де каміння пам’ятає перших драконів, у підземелля, які Лейгон перетворив на свою особисту катівню.

Сходи підземелля втікають з-під ніг, наче живі змії. Тут, у глибині замку Вальє, сирість змішується з запахом старого, зашкарублого болю. Коли я чую важкі кроки за спиною, мені не треба обертатися, щоб знати - це він.

Лейгон іде за мною, його магія випереджає його, обпікаючи мою спину крижаним вітром.

- Ейріс, зупинись! Це пастка! - його голос гримить під склепінням, але я не слухаю.

Я забігаю до зали Вівтаря Пращурів. Це місце, де колись вінчали королів мого роду, тепер перетворене на камеру тортур.

У центрі, на масивній кам'яній плиті, лежить Даріан. Він такий маленький на цьому величезному вівтарі, такий беззахисний. Його очі заплющені, а навколо маленького тіла пульсує чорна, масляниста завіса - закляття «Подих Безодні».

Селена стоїть поруч, її обличчя спотворене тріумфом, який межує з божевіллям. У руках вона стискає той самий пожовклий сувій.

- Нарешті, - шепоче вона, і її голос відбивається від стін тисячею зміїних шипінь. - Дивись, Лейгоне! Твоя загроза помирає. Істинна принесла в цей замок не ліки, вона принесла спадкоємця, який зжере тебе живцем. Якщо він прокинеться, твоя влада закінчиться. Закон Драконів вимагає одного істинного короля, і це не ти!

Лейгон зупиняється поруч зі мною. Його меч оголений, лезо виблискує в тьмяному світлі смолоскипів. Він дивиться на Даріана, і я бачу, як у його очах бореться жах із обов'язком.

П'ять років він жив у переконанні, що я зрадниця. П'ять років він ненавидів мене, щоб не визнавати свою провину. А тепер перед ним лежить доказ того, що вся його імперія стоїть на брехні.

- Селено, відпусти хлопчика, - голос Лейгона низький і небезпечний, як гарчання звіра. - Це наказ.

- Наказ? - вона сміється, і цей звук ріже мої вуха. - Ти не в тому стані, щоб наказувати. Ти вмираєш, Лейгоне! Твоє прокляття - це реакція на присутність справжнього короля. Твоє тіло знає правду, навіть якщо твій розум її заперечує. Ця дитина вбиває тебе просто тим, що дихає!

Даріан здригається. Чорний туман починає проникати в його ніздрі, випиваючи життя. У цей момент у мені щось обривається. Всі п’ять років принижень, вигнання, холоду та страху згоряють в одному спалаху люті.

Я забуваю про те, що я - «простолюдинка», забуваю про обережність. І забуваю, що Лейгон бачить мене.

Роблю крок до вівтаря. Мої руки самі піднімаються вгору, і я відчуваю, як у моїх жилах замість крові починає текти розплавлене золото - древня, заборонена сила Вальє, яку мій батько називав «Покликом Первісної Крові».

- Ignis Antiquus, Кров до Крові! - мій голос стає таким гучним, що каміння під ногами починає вібрувати.

З моїх долонь вириваються не тонкі нитки тепла, а цілі каскади золотого полум’я. Навіть Лейгон відступає, закриваючи обличчя рукою. Він бачить те, чого не мав бачити: істинну форму магії мого роду.

Золотий вихор вдаряє в чорний туман Селени, розриваючи його на шматки, наче старе лахміття. Селена кричить, її відкидає до стіни, і сувій у її руках спалахує, перетворюючись на попіл за секунду.

Я падаю на коліна біля Даріана, хапаючи його за маленькі руки.

- Даріане Вальє-Ерестор, повернись! Твоя мати кличе тебе! - кричу я в саму безодню.

Хлопчик різко вдихає повітря, наче випірнув із глибокої води. Його очі розплющуються, але вони більше не карі, а сяють чистим, первозданним золотом, таким же, як моє полум’я.

Син дивиться на мене, впізнаючи, і магія навколо нас нарешті затихає.

Настає мертва тиша. Чути лише важке дихання Лейгона за моєю спиною.

- Всі геть! - раптом гаркає він гвардійцям, що з’явилися в дверях. - Заберіть леді Селену в підземелля. Охороняти її як державного злочинця. І залиште нас! Жодна жива душа не сміє зайти сюди без мого наказу!

Вартові зникають, тягнучи Селену, яка щось безладно шепоче про кінець світу. Двері підземелля зачиняються з важким гуркотом.

Я продовжую сидіти на підлозі, міцно притискаючи Даріана до себе. Відчуваю, як Лейгон наближається. Його кроки повільні, невпевнені.