Розділ перший. Незвична ніч

Цього вечора відбувалося щось немовірно дивне. Хмари літали, мов навіжені, то ховаючи, то знов показуючи сріблястий місяць у небі. Місто ще не поринуло в суцільну темряву, його лише ледь-ледь накрив перший подих звичних вечірніх сутінок, але вже зараз погляд юнака, що йшов незнайомими йому стежками, губився в цьому павутинні вулиць і доріг.

Так цікаво подекуди бачити молодий місяць на блідо-синьому небі - не чорному, як зазвичай буває. Юнак спинився біля тротуару, вимкнув гучну музику в бездротових навушниках та швиргонув у траву самокат.

О, ці бездротові навушники - геніальний винахід людства! Так неймовірно зручно та приємо відчувати музику ніби прямісінько у своїй голові, при цьому не звертати уваги на ці дроти, що постійно заважають - особливо коли рухаєшся.

Особливо самокатом.

Звичну мелодію на півсекунди перервало сповіщення від застосунку про закінчення часу оренди. Юнак знав, що він обїхав сьогодні ледь не півміста, тож євро 15-20 там точно мало б вийти за весь цей час. Було б добре колись мати власний самокат, подумав він. Непогана річ: дуже заспокоює та приводить голову до тями, сотрує думки та навіть трохи відволікає.

“Чи існує хоч щось таке неймовірно, що здатне “відволікти” від смерті власних батьків?!” - промайнуло в голові. Жахлива думка, жаливий голос - внутрішній, мабуть? - який укотре нагадав про страшну катастрофу, що навіки забрала три життя одразу. Мама, тато, маленька сестра… Юнак все ще не міг усвідомити, що більше ніколи не побачить нікого з них.

Так сумно, так страшно, так боляче… Чому в машині була вся родина, а вижив лише він? Лише він! 

Загинув навіть таксист, що просто виконував свою роботу. Загинув винуватець цієї аварії - водій вантажівки, що був один-однісінький у ній, але від цього не легше.

“Я мав би бути з ними. З усіма, де б вони зараз ні були!”

Юнак не мав чіткого опису для себе ані про рай, ані про пекло, та й насправді ніколи про це все не замислювався - бо не було потреби в цьому.

Ніби зі старої кіноплівки, промайнули в голові спогади з різних моментів життя, коли бодай трохи спливала тема потойбіччя. То якісь церковні свята, то популярні вже купу десятиліть езотеричні теорії, то розповіді підстаркуватого дідуся, що пережив клінічну смерть та особисто бачив рай, янголів і бога.

Подейкують, що дід просто збожеволів, бо розповідав аж зовсім нелогічні та неадекватні речі. Буцімто дуже скоро землю буде розділено на дві частини, і певна категорія людей перейде будувати своє життя до того новоствореного світу - страшного, гнітючого, сповненего несправедливості та свавілля. За його словами, це мають зробити двоє божеств, що мають на меті створення якогось нового простору, без зла та жорстокості.

Юнак згадував, як гнівались інші сусіди, бо не бачили логіки в цих оповіданнях. Як можна створити світ без жорстокості, але при цьому розділити планету на добро і зло? - так казала тітка Саманта, що жила буквально навпроти будинка того дідуся та постійно дратувалась через наплив слухачів, що приходили й приходили дізнатись про подорож у потойбіччя.

Водночас, Альберт, що мешкав ледь не в кінці кварталу, але, на диво, теж знав цю історію, був глибоко переконаний, що ідея ідеального світу - дурна та наївна утопія. 

Хтось відверто насміхався над дідусем, хтось вступав із ним та одне з одним у палкі дискусії, хтось неймовірно налякався та все випитував у нього нові й нові подробиці цієї зустрічі з богом. 

Але байдужим не лишився ніхто…

Мама казала, що на все воля божа, і лише він, отой чоловік-дух на небі, вирішує, як і що відбуватиметься… Тато погоджувався, але доповнював, що бог ніколи й нічого не вирішує за людей, а лиш робить те, що ми всі самі колективно хотіли. Враховує людські бажання.

Мама…

Тато…

Спогади перервав телефонний дзвінок. Юнак натиснув на кнопку в наушнику (ще одна їхня перевага) щоб відповісти. Хоча так не хотілось розмовляти ані з ким… Принаймні, ні з ким живим.

Він не знав, хто саме йому телефонує, бо сам телефон лишився в рюкзаку за спиною.

- Слухаю, - сухо промовив він, навіть не помітивши, наскільки охрип його голос через тривалий час мовчання.

-Гарольде, як ти?

Із слухавки лунав струбований жіночий голос. Вона так хвилюється, так переживає та турбується про нього - майже дорослого хлопця, що лише нещодавно став сиротою. Нащо їй це? Вже б лишили його в спокої, у його 17 років. Він майже дорослий,вже має повне право самостійно працювати, ну хоча б частково, здатен сам про себе подбати.

Нащо йому ці опікуни та… прийомні батьки?

Ух, як цого це дратувало! “Батьки”! Яка різниця, скільки красивих слів використає суспільство, щоб охрестити цей страшний процес передачі його іншим людям, якщо єдині батьки, яких він мав, більше ніколи не зможуть навіть заговорити до нього.

Однак інших йому не треба…

-Я вже повертаюсь, - відповів Гарольд, тримаючи напоготові вказівний палець на навушнику, щоб нарешті скинути цей невчасний дзвінок.

-Скажи, де ти? Я в місті, зможу тебе забрати на машині.

Ще чого бракувало… Не маленький вже, сам доїду, подумав юнак, і тільки-но зібрався відповісти щось ввічливе на кшалт “Не варто турбуватись, я дам собі раду”, жінка ніби прочитала його думки та швидко промовила:

- Гарольде, я не опікуюся тобою, ніби немовлям, та не контролюю кожен твій крок. Справа лише в тому, що я поїхала у справах, і якраз зараз повертаюсь додому. Тож подумала, можливо, й ти захочеш приєднатись і доїхати спокійно, а не крокувати кілька кілометрів у темряві та на холоді. Мені не складно.

Гарольд хотів огризнутись. Яка відверта маніпуляція! Він чудово бачить, що його просто хочуть якомога швидше бачити вдома… У його новому домі, як постійно кажуть і ця Інгріда, що зараз чекає на його відповідь на іншому кінці слухавки, і її чоловік Юстінас.