Скляна куля

Був вечір Різдва. Богдана сиділа у вітальні, яку освітлювало лише мерехтіння гірлянди на ялинці. Дівчина любила таке затишне освітлення, коли свято відчувається дуже гостро й серце завмирає у передчутті якогось дива. Різдвяного, звичайно ж, дива. Бо ж Різдво.

В руках дівчина тримала скляну снігову кулю, подарунок Захара, яку він вручив їй перед поїздкою у відрядження два дні тому. Посміхнувся теплою усмішкою, від якої у неї завжди завмирало серце і хотілося заобіймати та зацілувати його до знемоги. Всі проблеми й тривоги у дівчини зникали, коли цей харизматичний чортяка посміхався. Так сильно вона в нього закохана, що аж в голові паморочиться, коли бачить цього чоловіка.

Та й він наче зізнавався їй у коханні, і зустрічаються вони вже довго, майже пів року, правда, ще не живуть разом, бо Захар якось уникає таких розмов… Зустрічалися вони то в нього, то в неї, а разом, як це нині роблять усі закохані пари, так чомусь і не з'їхалися...

Всередині скляної кулі знаходився маленький затишний будиночок із червоним дахом, оточений гарнюніми ялиночками, і коли струснеш цей скляний світ, то починає падати сніг повільно і велично, як у казці… Богдана уявляла, що це їхній із Захаром будиночок, в якому вони будуть жити разом, коли одружаться. Ну, так, звичайно, якщо одружаться…

Вона перевертала кулю, спостерігаючи, як штучний сніг здіймається вихором і повільно осідає на дах іграшкового будиночка, і відчувала, як всередині неї самої здіймається інша буря. Ох, ця буря складалась зі страху, ніжності й паніки, бо сьогоднішній ранок приніс звістку, яка змінила все, яка переписала сценарій її життя, додавши туди нового, напевно, найголовнішого в її житті персонажа, про якого вона ще навіть не встигла скласти собі чіткого уявлення, але якого вже відчувала кожною клітиночкою свого тіла. Відчувала своєю радістю і деякою тривогою. Сьогодні Богдана дізналася, що вона вагітна.

Ох, як же їй хотілося розповісти Захару про таку радісну й важливу новину! Але Захара не було поруч, він був десь там, за сотні кілометрів, у відрядженні. І обіцяв приїхати лише завтра. А новина з'явилася вже сьогодні, у вечір Різдва! І Богдана вже тисячі разів смикалася взяти телефон і подзвонити йому, все-таки ошелешити цією звісткою, але вона стримувала себе з останніх сил. Хотіла зробити сюрприз завтра. 

Телефон лежав на дивані поруч, чорний екран віддзеркалював вогники гірлянди, і Богдана дивилася на нього і як на ворога, який смикає і не дає заспокоїтися, і як на рятівника водночас, розуміючи, що вона не стримає себе, і все одно зателефонує. Бо не зможе втримати в собі таку важливу новину, адже їй хотілося розповісти Захару, що він стане татом! 

У якусь мить дівчина відчула, що просто лусне зараз, розірветься на шматки, якщо не почує його голос, якщо не розділить із ним свої радість, щастя і навіть легку паніку.

Вона все-таки не втрималася, схопила телефон і подзвонила Захару. Стиснула снігову кулю в іншій руці, неначе черпаючи з неї підтримку і силу.

— Алло, — проговорила вона, збираючись із думками, і замовкла, бо не знала, з чого почати. 

— Алло? — відповів рідний голос. Зв'язок був якийсь поганий, уривчастий, чоловіка було погано чути, але це був він, її Захар. — Богдано? Привіт! Як ти? Щось трапилося? Чому ти мовчиш? Я не чую тебе, тут така завірюха...

Вона намагалась говорити спокійно, але голос зрадницьки затремтів:

— Захаре, привіт. Так, це я. У нас теж сніг падає! Хурделиця! Я дзвоню сказати, що…  Я не… Е-е-е… Я не можу вже чекати, поки ти приїдеш. Я знаю, що це неправильно — говорити про таке по телефону, але я просто не можу носити це в собі, розумієш? Мені і страшно, і радісно, і я хочу, щоб ти знав...

— Що знав? — у голосі Захара з'явилася тривога, бо він, мабуть, подумав про щось погане. — Кажи, Богдано, не лякай мене!

Вона подивилася на снігову кулю в своїй руці, на ідеальний будиночок під склом (в такому, напевно, чудово жити разом з коханим чоловіком і дитиною!), і видихнула:

— Я вагітна, Захаре! У нас буде дитина! Я зробила тест сьогодні! Ти скоро станеш татом!

У телефоні затихло. Захар мовчав, нічого не відповідав, і ця тиша була і дивна, і страшна, і несподівана…

Секунда цієї тиші розтягнулася, здавалося, у вічність. За цей час Богдана встигла насварити себе, що подзвонила, придумати кілька варіантів неприємних для неї відповідей чоловіка. Напевно, Захар підбирає слова, щоб втовкмачити їй, вагітній дурепа, що він не готовий до серйозних стосунків і до дитини, може, хоче сказати, що він ще хоче пожити для себе чи ще щось такого типу... Богдана чекала хоч якихось слів, будь-якої реакції, але не того, що сталося потім.

Захар просто обірвав зв'язок. Він не захотів з нею далі говорити!

Богдана закам’яніла. Ох, Боже, він почув слово "дитина" і натиснув червона кнопку, кінець розмови! Він, образно кажучи, втік від розмови. Не захотів про це говорити. 

— Ні, — прошепотіла вона, відчуваючи, як її охоплює холодний жах. — Захаре, ні!

Вона гарячково почала натискати кнопку виклику на телефоні знову і знову, її пальці ковзали по екрану, сльози застилали очі, роблячи світ розмитим і нереальним, але механічний голос оператора почав монотонно їй повторювати знову і знову: "Абонент знаходиться поза зоною досяжності".

Ох, Господи, він ще й вимкнув телефон! Він не хоче з нею говорити!