уривок з твору "Дежавю"

Скільки треба для щастя?

Разом із моїм хобі рибалки, онука — особливо тонка натура — нами завжди жартома зараховувалася до категорії зоологів і була своєрідною покровителькою всіляких жучків, метеликів, цвіркунів, ящірок та їхніх побратимів. Приблизно з п'яти років, де б ми разом не відпочивали на природі, вона могла невтомно ганяти з сачком за комашками, які її цікавили, і педантично вивчати спійманих.

Територія нашої дачі з моменту її побудови не стала винятком. Ба більше, це був для неї справжній «клондайк», де вона у високій траві та квітниках, біля плодових дерев і чагарників і навіть серед складених біля альтанки дров могла годинами вивчати всіляку дрібну живність. Дружина на прохання онуки не встигала видавати їй все нові скляночки та коробочки: вони швидко заповнювалися її дивовижними персонажами, які на деякий час ставали її підопічними. Перед тим як брати з «рідних» місць, вона надовго схилялася і, ніби знаючи мову, с ними домовлялася. А коли приносила в дім, перед поселенням у тимчасові «квартири», оглядала, приділяючи особливе значення затишку і харчуванню. До того ж ставилася до них винятково по-доброму — завжди обережно й дбайливо. І дуже переймалася, якщо випадково когось травмувала.

Вимощена доріжка швидко скінчилася, і ми вже йшли м'якою, неопрацьованою землею — стежкою, яку педантично втоптували з весни під час походів на річку. Зараз по обидва боки був симбіоз із різнотрав'я, польових квітів і бур'яну, які чекали на черговий безкомпромісний покіс. Через високу траву і яскраві квіти з пряним запахом ще частіше траплялися різноколірні метелики, велетенські цвіркуни, ящірки та мурахи, які сновигали туди-сюди, не розчавивши яких, було важко пройти. Онука, попри те, що зустріла вже свій дванадцятий день народження, побачивши цих беззахисних рудих мурах, сповільнювала ходу і навіть підскакувала, боячись заподіяти їм шкоду...

Пригадалися випадки, коли під час посадки саджанців чи кущів ми з дружиною знаходили й одразу знищували неприємних на вигляд, небезпечних садових шкідників — хрущів, слимаків; вона ж — добра душа — могла лише відкинути їх у бік.

- Що ж ви лізете... просто під ноги?! - вирвалося в мене через нових мурашок, що виникли під ногами.

* * *

Я поспішав, спонукуваний азартом: сонце давно зійшло і кортіло швидше почати риболовлю. Онука ж, маючи свій, «особливий» азарт, встигала зупинятися і розглядати «пожежних» метеликів і великих равликів, розбуджених настільки ласкавим ранком. І так цьому раділа, що, здавалося, зовсім забула про основну мету нашого походу.

Часом я пригальмовував, спостерігаючи за нею і дивуючись її зосередженості в такі моменти. Незабаром земля закінчилася, передаючи естафету дерев'яному містку, в кінці якого виднілася вже наша вимостка. «Нашою» вона, як і довгий місток, була в буквальному сенсі: будувалася на наші «кровні» і під моїм чуйним керівництвом. Маючи від початку зведення будинку непереборне бажання обладнати персональне місце для риболовлі та купання, я спромігся-таки його втілити в життя.

Ось і вимостка. Швидко, зі знанням справи, я розклав наш простацький рибальський інвентар і в першу чергу відправив у точки лову одразу половину прикорму. Потім, приготувавши вудлища і спорядивши наживками, дві з них відправив слідом за прикормом. Третя чекала на онуку...

Соня ж, як зазвичай у цю фазу риболовлі, вивчала річкову фауну. Відійшовши, щоб не заважати, вона кидала у воду шматочки підсохлого хліба і, тримаючи напоготові сачок, спостерігала... Крім дрібної річкової братії, об'єктом її постійної уваги залишалися і такі мешканці цих місць, як різноманітні пернаті (чайки, качки, лебеді, чаплі), ондатри, вужі, черепашки, жуки-плавуни та інша живність, назви яких я навіть не знаю.

Завершивши всі приготування, я покликав Соню і вручив готову для закидання її пушинку-вудку. З легкістю досвідченої рибалки вона спрямувала свій поплавок у потрібне місце і сіла поряд.

... З огляду на особливості її темпераменту та притаманну підліткам непосидючість, онука могла залишатися в полоні риболовлі лише тоді, поки риба була активною і хоча б клювала. Але риболовля - заняття для особливо терплячих, а оскільки клювання не було вже хвилин тридцять, вона, терзана спокусою повернутися до колишнього заняття, вирішила «прогулятися»; що мене зовсім не здивувало. Я ж, відклавши вбік її вудку, продовжив експерименти зі своїми наживками: тридцять хвилин без клювання - не привід вважати риболовлю невдалою.

Рибалку, здавалося, зовсім не засмучувала відсутність кльову, і вона залюбки підвищувала свій «ай-к'ю» з зоології. І в якийсь момент, зосереджена на експериментах, вона, забувши про тишу на рибалці, голосно вигукнула:

- Діду, дивись, кого я зловила!!! - і побігла до мене.

Від бігу тендітний місток і вимостка захиталися, видаючи гучні, скрипучі звуки, порушуючи рибальську ідилію і налякавши чайок, які спокійно ширяли над нами...

Галас в очікуванні клювання мене засмутив, і я, на повчання насупивши брови й бурчачи, як годиться дідові, їй трохи дорікнув. Соня швидко пригальмувала і перейшла на обережніші кроки, але зберігаючи водночас радість старателя, який відшукав злиток золота. Наблизившись, вона зі щирою гордістю вказала на дно сачка, де стрибав... ледь помітний, розміром з пуголовка, мальок білого амура.

Це була вдача і, відкрита, у весь рот, захоплена посмішка ще довго не сходила з її обличчя. Я ж, обеззброєний таким щастям, привітав за «настільки вдалий улов»! Внучка була щасливою, а чого ще треба дідові?!

* * *

Пам'ятаючи настанову не стояти без потреби, Соня, присіла поруч, усе ще розглядаючи дорогоцінний улов Розуміючи, що спека, яка наближається, не дасть нам переваги, я продовжив імпровізацію з насадками, додаючи ще й ароматичні рідини... Але попри всі мої хитрощі, риба продовжувала нас ігнорувати: клювання так і не було. Не змінювалася наживка досі тільки на «дальній» вудці: я все ще сподівався, що на неї ось-ось візьме «мій» короп, і не хотів його злякати, перезакидаючи її. Однак ситуація, як то кажуть, «вимагала...», і моя рука звично потягнулася до вудилища.