37. В рідних краях

Його очі наливалися кров'ю, не то від злості, не то від смутку, а може ще з якихось причин. Нехай останнім часом Адамант і поводиться зацікавлено у моїй персоні, в тім його серце так і залишається загадкою, котру набридло розгадувати.

- Орі… - хриплим голосом шепотить. Здається, по суворому обличчі от-от покотяться сльози. Агр! Як же ж дратує його теперішня поведінка!
- Зникни Адаме! Просто зникни з мого шляху! – холодно відрізала та покрокувала вперед.

Я не зробила йому нічого поганого! Просто мовчки кохала та чекала взаємності. Мені не потрібні були золоті гори, голови чудовиськ, чи ліричні вірші. Я бажала лише ніжного погляду, яким би він дивився на мене щодня. Я мріяла про короткі душевні розмови й рідкісні прогулянки в красивих місцях. Холодні вечори, де б ми грілися в обіймах одне одного паралельно смакуючи гаряче вино. Хотіла чепуритися зранку, щоб красивою з ним поснідати та провести на роботу. Радіти від подарованого маленького букета. Я б колекціонувала у своїй пам'яті кожен спільний спогад, адже вірила, що мого кохання вистачить на двох. Що з часом і його серце відтане та пройметься моєю щирістю… Однак винагорода не завжди пропорційна зусиллям. Зараз розумію, якою наївною ідеалісткою була. Що кохання в якому ти кроїш себе шматками, аби лише вгодити партнеру – не кохання зовсім. І питання тут зовсім не до партнера, а до себе власне. Як так вийшло, що набуте з роками та досвідом «я», повністю розчиняється у коханому?

Незрілі почуття, підсилені юнацьким максималізмом, інакше ніяк не аргументую свою поведінку. Власна впертість вийшла боком і перш ніж зрозуміла, то втратила себе. Арет влучно підмітив, стосунки з Адамантом обійшлися мені розбитим серцем та проданою душею. Пропаща. Списана. Ні жива ні мертва. І після всього Адам продовжує корчити страждальницьку гримасу, наче йому увесь світ не милий. Чортів блазень!

- Як ти? – холодна долоня пожирача торкнулася руки.
- ОЙ! Ми ж забули підкорегувати пам'ять Адаманта! – тривожно промовляю.
- Не хвилюйся, на його душі висить контракт з пожирачем. Мені не вдасться повпливати на його спогади, в тім - це не важливо, адже контракт сам по собі забороняє говорити про все пов'язане з пожирачами.
- Контракт? Адамант продав свою душу? Але навіщо?
- Умови контракту відомі лише між тими, хто його укладав. Я можу дізнатися з яким пожирачем він знюхався, але не більше.
- Забудь! Мене це не стосується. – З мене досить! Чути не хочу про колишнього!

Він більше нічого не запитував. Його холодна долоня ніжно трималася моєї, безмовно підтримуючи. Можливо через те, що Арет поглинув частинку моєї душі, він чудово розуміє як діяти у подібних ситуаціях?..
                                                                           *********************************
Невдовзі я навідалася до князя. Перекинувшись кількома вимушеними фразами, подякувала за щедрий подарунок і відкланялася. Мені ж дістався невеличкий клаптик землі та родинне помістя. Саме другому я найбільше рада. Звісно провина через продаж маєтку мене не турбує, бо саме цим рішенням врятувала купу життів та втримала оборону Велівських земель, в тім серденько трохи болить.

- Ем-м, - протягнув пожирач, - ми правильно приїхали?
- Так. Це мій дім! – з гордістю промовила. – Правда тут давно ніхто не жив і будинок потребує невеличкого ремонту.
- Невеличкого? Тут верхівка обвалилася! Коли ти казала про помістя, то я уявляв ПОМІСТЯ! А це що?
- Не розумію твоїх претензій. Ти ж не порівнюєш з княжою резиденцією та спорудами свого світу?- його обличчя говорило за себе. – Зазвичай помістя й мають такий розмір.
- Не називай цю халупу таким гарним словом. – Не сподівалася, що Арет настільки вразливий. – Чому все таке сіре та монотонне?
- Ти не маленький хлопчик, що за дитячі питання? Ми недалеко від кордонів, великий ризик набігів, чи нападу сусідніх держав. Тому й основний матеріал для будівництва камінь.
- На фортецю, дорогенька, воно теж не дотягує! Навіщо тоді другий поверх робити дерев'яним? Воно ж горітиме.
- Арете, - починав підбішувати демон, - так дешевше! Люди не вміють чаклувати, ми керуємося не тільки практичністю, а ще й ціною!
- Чорногірські не могли собі дозволити побудувати повноцінну фортецю?
- Моя сім'я дотримувалася думки, що гроші для оборони ми вкладаємо саме у прикордонні міста. Якщо ж оборону прорвали, тоді евакуйовуємося та чекаємо підтримки княжої дружини. Батько категорично відмовлявся вести оборону війну в помісті. Саме через це серед бояринів поповзло багато пліток і над нами частенько смішкували, але я вдячна татку, що першим ділом захищав сім'ю, а вже потім територіальну цілісність. Ходімо, проведу тобі екскурсію.

Арет намагався виглядати серйозно, але на обличчі часом з'являлося здивування, шок, і навіть розпач. Мені вже цікаво, що він там собі нафантазував, коли уявляв цей будинок.

- Почнімо з конюшні. Лише вельможі можуть дозволити собі утримувати таку величезну конюшню, нехай зараз вона порожня, але з часом я поверну сюди її жителів. Над нею збройниця, вона теж пустує. – вимушено усміхаюся. – Це підвал, тут зберігали продукти та випивку. – дане місце зацікавило Арета. – Зовсім поруч катівня. Не надто приємне місце, але має бути.

- Бачу всі ці підвальні приміщення не постраждали та й перший поверх не потребує особливого ремонту, - зауважив той.
- Рада, що знаходиш позитив.
- Просто змирився. Фантазія зіграла зі мною злий жарт...
- З другим поверхом не все чудово, - позитивненько протягнула.
- Ну так, не все. Точніше чудово лише з однією кімнатою! Решту обвалило! – в моїй манері продовжив.
- Проте яка кімната! Моя спальня! – піднесено, але зі сарказмом вигукнула.
- Чудово! – далі наслідував мою манеру розмови. - Сьогодні спатимемо не в зброярні.

Я не витримала і зареготала. Ситуація була настільки комічною, що мені скрутило живіт. Невдовзі вибухнув зі сміху і сам чоловік. Ми дзвінко реготали у двох і мені це подобалося. Зараз у мене є титул і навіть землі, якась частина грошей, але її не вистачить на реставрацію. Якщо коротко підсумувати -  у мене гола дупа ще й вітром провіває. В тім - я щаслива! Одна присутність Арета допомагає усміхатися.