36.

Відкриття порталу не зайняло багато часу. Арет обережно взяв за руку та повів за собою. Яскравий спалах, нудота і різкий головний біль, короткотривалий дискомфорт, що минув як тільки зробила пару кроків по рідній місцевості.

Чоловік відпустив долоню і вирвався вперед. Хвилинний аналіз і розумію - нас викинуло у безлюдну локацію, де раніше проводився турнір з полювання. Як казав пожирач, він не може подорожувати між світами з абсолютною точністю. Саме перенесення у будь-якому випадку матиме похибку.

- Арет?

Залишаюся без відповіді. Схоже він продовжує дути щоки. Який джміль його вкусив?! Я все ще не розумію причину злості! Та й "воно" саме не рветься пояснити! Ці бісячі чоловіки ще сміють звинувачувати жінок у відсутності логіки! Та в дзеркало глянь, півень надриґаний!

- Ауч! - гепнулася чолом в спину Арета, адже той різко зупинився.

- Ми прямуємо одразу до палацу, чи до подарованих тобі володінь?

- До палацу, ми ж не знаємо скільки часу минуло з мого зникнення.

- Ріано, - якось відсторонено почав, - ти... Та ні, забудь. - вкотре починає речення і ніяк не завершить.

- Агр! Ти мене бісиш! - гепнула кулаком по спині. - Та скажи вже все, що думаєш! А то тягнеш кота за одне місце!

Арет лише окинув хмурим поглядом та похитав головою. Його червоні зіниці, як і решта тіла, повільно набували людського образу. За кілька хвилин небезпечний і грішно привабливий демон нічим не відрізнявся від перехожого лицаря. Я все ще не можу звикнути до таких раптових перевтілень, отож кожного разу захоплено розкриваю рота. Проте, як то часто буває, чарівність моменту легко руйнується...

- Хррр-тфу! - добрячий плювок на землю. - Ти йдеш? - дратівливим тоном питає.

Е-м-м... Ось так! Яким би прекрасним не був принц, а в туалет всі однаково ходять.

- Йду я... Йду!

Ми не обговорили жодної легенди, чому так раптово зникла. Спонтанно перемістилися і прямуємо до палацу. Мені не подобається імпровізація. Я прихильниці чітко розробленого плану, про що й сказала Арету. В тім він продовжував своє ігнорування. Ця дитячість в образі пожирача здається мені досить милою, але водночас заважає швидко і конструктивно розв'язувати проблеми. І поки займалася самоаналізом, на шляху зустрілася перша група вартових. Арет з незвичною для себе манерою взявся з ними теревенити. Я все ще стояла позаду спостерігаючи. У повітрі відчувалася якась важкість. Я не бачила нічого дивного, однак щось відчувала. Волосся на руках стало дибки й в якийсь момент зрозуміла - то була магія пожирача. Скоріше за все чари гіпнозу, або щось з цієї категорії. Вартові один за одним тиснули демону руку, а той, немов щось читаючи, довгенько вглядався їм в очі. Коли ж Арет дізнався чого хотів, воїни люб'язно впустили нас всередину князівського двору.

Взявши мене під руку, як личить супровіднику, ми повільним кроком прямували до князя.

- Минув один вечір. - почав чоловік. - Я розраховував, що доведеться добряче попрацювати, щоб повернути тебе у буденність, однак всесвіт на нашому боці.

- Тобто минув всього лише вечір, з тої події, як Адамант вбив мене?

- Так. Отож мені потрібно знайти лише цього виродка і підкорегувати його пам'ять. Чи ти вже дозволиш його прикінчити?

- Я ж казала, мені не потрібні вбивства. Сама з ним поквитаюся. Хоча знаєш, якось байдуже на його долю.

- Тоді чому тебе хвилює його смерть? - продовжував ображено бубніти.

- Арет, це що, - хитро примружила очі, - ревнощі? - щиро веселив його здивований вираз лиця.

- Які рев...! - голосно почав. Чоловік різко зупинився й повернувся до мене. Міцні та рельєфні груди тепер впиралися мені в обличчя. Його широка спина вимушено згорбилася, щоб наші погляди зуміли зустрітися. Великий і грізний демон зараз виглядав парадоксально милим та тендітним. - А якщо все саме так, тоді що робитимеш?

- А? - не зовсім зрозуміла змісту питання.

- Тебе веселять мої тривоги? Цікаво бавитися з чужими почуттями? Вміло смикаєш за ниточки й витягуєш емоції, ну як?! Весело?

- Чого ти збісився, Арете? Які почуття в пожирача?

Це було логічно. Демони майже позбавлені емоцій, саме тому вони так залежні від людей та їхніх душ. То чому він все це каже? Чому корчить пельку, наче завдаю йому неймовірного болю...

- То ти ніколи не сприймала мене за собі подібного. Я завжди залишався для тебе потойбічною тварюкою, що не здатна відчувати, так?

- Зажди, я вже нічого не розумію...

- Оріано, - з ніжністю протягнув, - чому так? Якомусь недоумку ти з легкістю віддала серце, і через нього ж продала душу. А я залишився у розбитого корита... Не вартую навіть крихти твоєї уваги?! Хах!

Я шоковано хапала повітря. Ситуація набрала обертів без мого втручання. Вперше почуваюся настільки розгубленою. Наче й розумію слова, однак зміст котиться повз мене. Які почуття? Яке корито? А-а-а! Зупиніться! Я вийду!

- Рі...- відкрив рота й одразу змовк.

- Оріано! - крик попереду перебив нашу розмову. - Це справді ти?!

Мені не потрібно було бачити, і так знала, що цей набридливий голос належав Адаманту. Та й пожирач, схоже, теж пізнав. Демон зухвало закотив очі та відсторонився від мене, ставши попереду.

- Які люди! - театрально плеснув у долоні. - Адаманте, золотце, чи краще камінчик, де ж ти вештався? Ми засумували без тебе.

- Оріано, куди зникла? Що трапилося? - проігнорував теплі вітання Арета. - Знаєш, як я хвилювався?!

Вимушено кидаю погляд на цю ходячу проблему. Адам мав трохи неохайний вигляд. Певно не спав усю ніч, враховуючи, що на ньому урочистий одяг зі свята, певно минуло й справді не більше доби. В тім не для мене... Я частенько думала, як вчинити з колишнім, коли побачимося. Проігнорувати, вдавши наче незнайомі? Чи виплеснути увесь гнів та образу? А може просто вбити? Я прокручувала в себе у голові безліч варіантів розвитку подій, однак так і не визначилася...

Тепер, ось! Стою тут, навпроти нього, і... Нічого. Нема гніву, немає сліз, та й навіть ненависті не стало. Можливо так кажуть коли пробачили, але я не пробачила. Не забула. Пережитий біль все ще має свій відголос. Мабуть, він й залишиться зі мною назавжди...

-  Все добре, попри те, що ледь не вбив мене. Хоча тобі ж не звикати, - як іронічно прозвучало.

- Оріано, я справді не знав що все так обернеться! Я хотів лише повернути тебе...

- Не знав? - усміхаюся. - Припустимо. Тепер ти знаєш, тож скажи чесно, без лукавства, повернувши час назад вчинив би інакше? - відповідь мені відома. Адамант же кліпав очима й не зумів промовити ні слова.

- Я не можу тебе відпустити, - опустив голову. - Наші стосунки не можуть так закінчитися! - його голос тремтів. Це було дивне відчуття. Адамант вперше показав мені свою слабкість, цим самим відчинивши двері до власних почуттів, хоча нас завжди розділяла неосяжна прірва. Однак...

- Мані байдуже, Адаме.

- Кохаю тебе! - сумніваюся у щирості слів. Скоріше дитячий каприз, коли все йде не так, як хочеться.

- Твої почуття, це лише твої проблеми.

Жорстокі слова колись сказані мені, повертаю назад... І це було легше, ніж думала.