33. Йду поганити всім настрій!

Якщо відверто, то не все так погано, як здавалося раніше. Ось вже третій день лежу та відпочиваю у цій здоровенній вежі. Арет називає її багатоповерхівкою. Чим більший статус у пожирача, тим вищий його будинок. Тут є все для безтурботного життя! Кілька видів лазень, чудесні краєвиди з висоти, просторі тераси, наповнені бібліотеки, зали для тренування, а також кілька працівників, котрі забезпечують тут комфортне життя. Якщо не враховувати їхню специфічну зовнішність, то рештою нічим не відрізняються від людей. Правда не надто товариські, але тут грає факт моєї раси. Нехай ті й виконують роль слуг в будинку Арета, однак вони все-таки демони. Низи демонічної ієрархії, але з неабиякою зневагою до людей. Звісно я ще багато чого не знаю та не розумію, й сам пожирач не поспішає мені щось пояснити… Точніше… Я ГАДКИ НЕ МАЮ, ДЕ ЙОГО ЧОРТИ НОСЯТЬ! Цей телепень просто привів сюди й залишив!

Спершу я чемно сиділа у своїй спальні та чекала наступних вказівок, в тім це мені швидко набридло. Отож кинулася блукати поверхами. На якусь мить була вдячна Арету, що дав мені час побути на самоті. Я зрозуміла, що моє тіло стало набагато витриваліше, а потреба у сні та їжі в рази зменшилася. Правда жодних магічних здібностей не помітила. Навіть нічного бачення не з’явилося… Ех, а я сподівалася на щось крутецьке…

Наступним етапом стало моє знайомство з працівниками помістя. Якщо точніше, то абсолютний провал. Як розповідала раніше, демони доволі зверхні. Отож, крім коротких відповідей на побутові питання з них не витягнути ні слова. Підозрюю Арет наказав поводитися ввічливо зі мною, тому мене не повністю ігнорували. Ха-ха! Одним словом, почувалася примарою у цьому величезному місці. Ні Арета, ні друзів, ні співбесідника, навіть книгу не почитаєш, адже написана незрозумілою мовою.

Однак порівнюючи помістя Адаманта, то почуваюся тут набагато краще. Вранці причащаюся запашним чаєм з прянощами під меланхолічні мелодії, споглядаючи на схід сонця. До речі, якщо в день небо рожеве, то вночі воно напивається кров’ю. Настільки насичений колір, що і ліхтарів не потрібно. Не знаю, як ті демони живуть, мені аж очі виїдає! Вимушено закриваю вікна шторами та сиджу всередині. Вже ближче до світанку можу визирнути на двір. Можливо через таке освітлення у пожирачів настільки відрізняються очі від людських?

Ех! Насолодившись ранковою естетикою прямую на пошуки демонів. Ще з першого дня ті дали зрозуміти, що мені не раді, та й взагалі я нижчий щавель еволюції. Отож, з легким серцем та стервезним настроєм йду поганити настрій усім! А що? Зайнятися мені дійсно нічим.

- О, пані круглі окуляри! – оскільки знайомитися зі мною ніхто не бажав, тому назвала кожного демона по-своєму. Демониця закотила очі, але привіталася натягнутою усмішкою. – Куди поспішаєте?
- Господар наказав приготувати кілька магічних інструментів, - який тон, гляньте. Невже сподівається, що це мене зупинить?!
- Як цікаво! Хочу це побачити!
- Оріано, це не дитячі забавки. З магічними інструментами потрібно бути вкрай обережною.
- Невже такій поважній демониці зможе завадити виконати обов’язки така дрібнота, як я? – перший удар по его пішов!
- Хах! – обурливо зітхнула. – Звісно ні!

Таким чином я попленталася за нею. Круглі окуляри, мала милу зовнішність, однак нахмурені брови та трішки брутальний голос, руйнували ніжний образ. На вигляд їй більше ніж сімнадцять не дам, хоча фактично вона може бути старшої моєї покійної прабабусі. Круглі окуляри в зеленій оправі жінці абсолютно не личили, саме тому я і дала їй таку кличку.

- Залишайтеся на місці й нічого не торкайтеся! – наказувала.
Демониця вказала на порожній куток, а сама взялася бігати по комірчині з різноманітними дрібничками. Тут були й різноколірні пляшечки, напевно, з зіллям, і полиці з висушених трав. На стінах висіла холодна зброя, і ще багато всякого.
- Окуляри, а що це за книжки?
- Це записи нашого господаря. Нічого не чіпайте!
- А це що за баночки?
- Органи тварин, котрі можна використовувати у лікарських цілях.
- Навіщо ці стрічки тут?
- Кожна має певні магічні властивості.
- А це..?
- Оріано! – злісно крикнула. А швидко у неї нерви здалися. – Помовч!
- Просто хотіла зауважити, що ти стоїш в якійсь зеленій калюжі.

Демониця швидко втратила рівновагу з переляку і добряче гепнулася в ту калюжу. Я ледь стримувала усмішку, адже знала що буде далі. Місця, куди потрапило зілля швидесенько заростають волоссям. Я бачила, як інший демон мазюкав це зілля на колючих монстрів, аби сховати їхні отруйні леза під шерстю. Оце рівень маскування в них.

- Ні-ні-ні!
Як і очікувалося, долоні, ніжки та й дупа гарненько обросли кучерями.
- Можливо тепер варто звертатися не круглі окуляри, а волосаті ніжки? – кепкувала.
- Це ти зробила?! – гнівно протягнула.
- Хочеш звинуватити людину в обмані демона? – удар по его, два!
- Грр! Оріано!!!

Місію завершено, круглі окуляри виведено з ладу! Я залишила демоницю зі своєю злістю на одинці, а сама попрямувала на пошуки чергової жертви! Спустившись на нульовий поверх так нікого і не зустріла. Вони там що, ховаються?! Однак вдача сьогодні зі мною! На подвір'ї помітила «Фіалочку», мого першого знайомого/жертву.

- Фіалочка! – радісно махаю рукою.
- Пані Оріано! – садівник одразу захвилювався. – Квіти ще не оговталися з попереднього разу!
- Квіти? Ти про букет, який я зібрала для тебе? Невже не сподобався? А я сподівалася на інше. Можливо я просто приклала мало зусиль і мені варто спробувати ще?
- НІ! Пані, букет вийшов чудовий! Це я помилився, прошу пробачте за невігластво.

Фіалочка, відчувався як малий розбишака. Не знаю скільки йому років, адже виглядає трохи молодшим за Адаманта, в тім поведінка дванадцятирічного. Він перший наважився зі мною поговорити, ще й букет квітів подарував. Спершу зраділа і була вражена такою люб'язністю, поки у квіток не з'явилися зуби й ті ледь мені носа не відкусили! Жарт я оцінила високо, отож взяла ніж для щеплення, та обрізала усі цвітучі квіти у саду. Для Фіалочки це був нищівний удар, а для мене –найшвидша перемога.