32.2

Такий вираз обличчя був мені не знайомий… Які б емоції не поглинав пожирач, він залишався незмінним. Як та лялька з одною єдиною мімікою. Єдиним виключенням ставали моменти, коли йому весело. Тоді він без сумніву усміхається. Спершу мене це лякало, але згодом звиклася. Можливо мій мозок сам собі домальовував йому емоції, щоб легше сприймати. Отож, зараз, коли бачу дивну гримасу болю, то це хвилює ще більше…
- Нічого не розумію, - виривається. – Що з тобою? Здається, наче тобі боляче?

Якась гірка посмішка, явно не на добро. Всередині наростало хвилювання. Що ж він приховує? Мене накрила дивна здогадка, однак я не відчувала себе мертвою. Тіло чудово слухалося. Ногою копнула камінець, аби переконатися, що мені не здається. Наче все добре. Камінець успішно покотився. Крізь предмети не проходжу, та й серцебиття присутнє. Ну, найгірший варіант можна відкинути. З полегшенням видихаю. Фух!

- Як бачиш, Адамант зняв заклинання випалення. – глянула на руку, звідки зникла гілочка вересу. – І твоя душа не витримала звороту. Тому мені довелося скористатися магією, щоб втримати її в тілі.
- Ближче до діла, - він навмисно затягує бесіду?
- Душу ми втримали, однак за це є певна ціна.
- Але я ж не мертва…
- Мертва, - коротка відповідь, що злетіла з його губ мене дивним чином не лякала… - Принаймні як людина.
- То що я тепер? Якась міфічна істота з потойбіччя? – ситуація мене веселила, чи то просто іронічний смішок? В тім, я все ще дихаю, відчуваю та пам’ятаю усе, отож не бачу особливих проблем.
Арет простягнув мені руку й тіло одразу схопило її. Тільки це була не миттєва реакція, чи моє бажання, ні. Моя долоня сама по собі рухалася. Я спробувала відсторонитися, але марно. Хоч свідомість залишалася чистою, однак тіло не слухалося.
- Твоя душа вже належала мені, і щоб не поглинати я закрив її назад. Зробивши з тебе чашу, - мій розгублений погляд певно підказав чоловіку, що його слова не сприймаються…- Ц! Одним словом пожирачі так створюють собі вірних слуг. Тепер на тобі моя мітка, частинка сили й обов’язок коритися.
- ЩО?! – з останнім він явно перегнув. – Ми так не домовлялися, Арете! – прошипіла на нього.
- Ну пробач! В той момент кращого рішення не знайшов! – ну ось, повернувся мій звичний пожирач, зі своїм звичним бурмотінням. – Я злякався. – зовсім тихо додав. – Не хотів, щоб ти зникла…
- Чому?

Моє скромне питання так і залишилося без відповіді. Чи то не розчув, чи то навмисно змовчав… Арет уважно вдивлявся у вічі, тримавши мої холодні долоні у своїх гарячих руках. А я і не наважилася перепитати. Просто тонула в цих прекрасних зіницях, відкинувши всі колючі запитання. Наші стосунки, що були, хоч малим, проте міцним підґрунтям – зруйнувалися. Посипалися, немов пісок… Контракт, що був моїм пропуском у «завтра», тепер зник. Я програла… В тім це було очевидно. Хоч це і сталося надто швидко, але… Очевидно…

- Ай! – скрикнула від пекучого відчуття у скронях.
- Оріано?!
- Що це було? – розгублений вираз Арета казав він не причетний. – Раптове відчуття у скронях, - складно пояснити, - наче хтось засів у голову. О! Вже зникло. – зазираю йому в очі, очікуючи якихось пояснень. – Знову! Тільки тепер віє якимось холодом.
- Спокійно, спокійно. – чи то собі, чи то мені казав. – Тобі треба перепочити, а мені – подумати.

Арет схопив під лікоть і вже у наступну мить ми знову перемістилися. Яскравий спалах, а після легені стиснуло, немов стрибнула під воду. Коли ж спромоглася зробити бажаний ковток повітря, то була вже геть в іншому місці… Чи краще сказати, світі?

Ніжно-рожеве небо першим дряпнуло око.
- Якого дідька! – з переляку вирвалося!

Як та риба, котру викинуло на берег, я безпомічно блимала очима. Окрім безкрайнього неба, дивним тут було все! Теплий вітерець приємно дув в обличчя, однак для тутешньої температури моя сукня була надто товстою. Хотілося якнайшвидше одягнути щось легше. Трава під ногами, якщо це дійсно трава, була синьою й мала однакову висоту. Скоріш за все її тут підрізають, як то ми робимо з пшеницею у жнива, але навіщо? Дерева теж дивної форми, окрім синіх листків, ще й стовбур, здавалося, складався з купки тонких гілок скручених між собою, що розділяються вже у кроні. І будинки… Якщо ці величезні вежі можна так назвати. Просто височенні, блискучі будівлі, котрі простягалися впевнено вверх мене лякали! Перед такою спорудою почувалася дрібною блохою, а таких споруд тут море! Мабуть, це місто пожирачів? Досить логічний висновок. Єдине, що залишалося «нормальним» - це сонце. Воно звично світило високо у небі нагадавши, що я не зійшла з розуму. Або не зовсім зійшла...

- Ходімо! – потягнув за собою.
- Куди?! - Арет продовжив ігнорувати мої питання, чим неабияк дратував!
Ми пройшли широку, гладку доріжку. Цікаво з чого вона зроблена? На вході не зустріли жодного охоронця, чи лакея, проте двері самі по собі відчинилися, варто було підійти. Магія? Здається сказала в голос.
- Це не магія, звичайний механізм.

Арет і не старався щось пояснити. Пожирач виглядав напруженим і роздратованим, тому мені кортіло вмастити йому добрячого копняка! Але мушу приймати реальність, а вона не втішна. Якщо слово слуга у розумінні пожирача не відрізняється від людського, то доля моя не безтурботна. Можливо мій розум не сприймає дану інформації, тому залишаюся спокійною? З іншого боку – я, виходить, мертва. Отже, чого боятися?

- А це що? – ми зайшли у маленьку комірчину, за розміром нагадувало швидше шафу. Двері тут теж живуть своє життя.
- Ліфт. Механізм створений, аби не ходити пішки по сходах.
- А чого ти нас не телепортуєш, як це робив зазвичай?
- Це світ пожирачів, потік магії тут дуже розріджений, через що ми намагаємося її економити. У твоєму світі такої проблеми нема, отож і користуватися можна бездумно. А тут – навпаки. Неї набагато складніше користуватися, вона дуже довго відновлюється, а від нестачі можна померти.
- Пожирачі можуть вмерти? – оце новина!
- А я колись казав, що безсмертний? Смерть це природний стан, вона підтримує баланс у всесвіті. У будь-якому всесвіті. Просто для людей, з їхнім коротким життям, наш час здається вічним. Ти й сама зрозумієш, адже тепер зв’язана зі мною.
- Ми були зв’язані контрактом раніше, крім того, що тепер ти мій господар, нічого не змінилося.
- Змінилося! – одразу заперечив. – Стільки змін, тому ми тут… - знову його незакінчені речення!
- Наприклад?
- Я більше не відчуваю твоїх емоцій, - яка трагедія!!! Це сарказм з мого боку, звісно, але він сказав це дійсно трагічно.