32.1

Оріана

Темно. Довкола сама пітьма, крізь котру нічого не чутно й не видно… Якась суцільна порожнеча. Біль закінчився і цьому рада. Я не відчувала ніг, чи рук, та й тіла загалом. Проте дивним чином могла пересуватися. Наче думка, котра летить без зусиль. Щось дивне, щось інше, неземне… Здавалося, я розчинялася у цій пітьмі, чи то пітьма в мені…
Довгий, тягучий сон, де рвані шматки зі спогадів все ще тримали в певних рамках «людини». Треба викинути. Позбутися. Піддатися спокусі забуття й стати єдиною з темрявою, що так ніжно, по-материнськи огортає. Лагідна й безкрайня. Щось, і ніщо водночас.

- Ріано…
Знайомий голос, однак не пригадую чий. Слабке звучання не приносило ні радощів, ні смутку, ні цікавості.
- Оріано, ти не можеш просто здатися! Твоя душа належить мені, не смій з такою легкістю її віддавати! – душа? Про що він? Він?.. - Чуєш?! – різкий тон здавався дуже знайомим. Я б сказала – важливим. Але чому цей голос для мене важливий?
Я забула. Забула щось важливе… Агр! Не можу пригадати!
- Слухай мене, не відвертайся! – продовжував набридати чоловік. Від його голосу почався головний біль. Біль? Хіба він не зник.

Разом з цією думкою у вухах задзвеніло. Слабке сяйво мерехтіло у далечі… Ще мить, наче у воді, а далі ляпас! Пекуче відчуття у легенях та терпкий біль у всіх кінцівках. Розуміння повернулося надто швидко. Зі зусиллям розплющую очі. Схвильований пожирач трясеться наді мною, ніби мати над немовлям. Доволі дивна ситуація. Хіба він не поділяє мої почуття? Демон, що не здатен відчувати сам, через що й вкладає договір з людьми. Однак зараз я не відчуваю нічого, крім фізичного болю. Ні радощів, ні смутку…

Поглядом чіпляюся за фігуру, що поворухнулася на задньому фоні. А-да-ма-нт! Тепер згадала! Липке та брудне почуття, що малим пломенем жевріло на глибині мого серця, котре, тоді, відчайдушно шукало кохання… Почуття, сила котрого не зрівняється з іншими. Як пекельне полум’я, котре стирає усе! О, так! Це була ненависть! У найчистішому її вигляді – Ненависть! Мені не хотілося вже цілунків, чи то ніжних обіймів. Не бажалося уваги, чи короткого погляду від Адама. Навіть не тремтіло серце від зради та заподіяних ран. Ні. Я хочу розправи! Хочу перетерти чоловіка у порох та розвіяти на вітрі, аби ніколи не бачити й згадувати! Хочу живцем вирвати йому серце й розчавити у долонях! Хочу бачити страх в його очах! Змусити страждати й насолоджуватися отриманою картиною!

- Все буде, як ти хочеш… - як істинний спокусник протягував демон. – Потерпи ще кілька хвилин, поки кров змішається.
Я погано чула решту слів, як і сенс не сприймався. Мене дратував факт, що не могла й поворухнутися. Дерев’яною лялькою лежала в руках Арета… Врешті зір повернувся остаточно, а біль повільно відступав, як то обіцяв пожирач. Тепер мене хилило в сон...
- Що з нею? – вистачило нахабності спитати.
Арет допоміг мені підвестися продовжуючи ігнорувати Адама. Важкість у тілі нікуди не зникла, але принаймні могла рухатися.
- Оріано, - простягнув руку, - ходи до мене.
Адамант геть клепку втратив. Я тобі собака, чи що? Покликав – пішла?!
- Ти нормальний? Забери руку, поки не наказала Арету її відрізати.
- Що? – в унісон вигукнули чоловіки.
- «А ти чому дивуєшся?» - подумки спитала пожирача.
- «Мені здавалося, як тільки переживеш зворотне випалення, то почуття до колишнього повернуться.»
- Вони й повернулися, просто не такими на які розраховував, - киваю головою у сторону Адама, - він.
- Ріано, це якась помилка… - бурмотів. – Демон. Хіба демон не дурить тобі голову?! Я ж зняв його чари, тепер ти б мала стати собою.
- Собою? А що не так зі мною зараз?! – бісить! – Якщо не бігаю за тобою, то обов’язково зі мною щось не так? Ти себе чуєш?
- Ти не могла…жити без мене.
- Тепер можу! Навіть у невзаємного кохання є свій термін. Він минув. Все. Шляху назад – немає. Я ненавиджу тебе Адаманте! Ти завдавав і продовжуєш завдавати стільки болю, бо тобі просто так хочеться. Егоїстичний нарцис! - мені ще багато є чого сказати,але...
- Припини, - чоловіче обличчя скривилося від емоції. Здавалося от-от заплаче. Я ніколи не бачила його таким. – Я… Пробач. Змінився… Я змінився! Тепер все буде інакше. Як ти того захочеш. Не покидай мене, Ріано!..

- Оріана Чорногірська, не забувайте про манери. Ми більше не в тих стосунках, коли можна розмовляти без формальностей, - вже нудило від цього цирку!
Витрачати час на колишнього – псує нерви. А я не хочу заряджатися негативом.
- Ходімо, - простягнула руку до Арета, хотілося якнайшвидше піти.

Пожирач з нахмуреними бровами взяв за руку та повів вперед. Він теж виглядав дивним. Я б сказала «стурбованим», але чому? Перш ніж встигла запитати Арет переніс нас у невідоме мені місце. Всього секунда і ми в іншій локації! Його навички дійсно виняткові...

- А? Де це ми? - питаю. Пожирач не квапився відповідати.

Я роздивлялася високу стелю всипану фресками. Освітлення погане, отож не одразу могла розібрати, що намальовано, але можу зазначити - майстерна робота. Трохи потріскані стіни, разом з павутиною, дали зрозуміти, що будівля стара й давно покинута людьми...
- Нам потрібно поговорити, - холодним тоном обізвався чоловік. Його очі небезпечно горіли і я інтуїтивно відчула, що бесіда буде не з приємних…