31. Страшна тиша

Арет Драган

Приємне поколювання на кінчиках пальців ятрило нутро. Її запах вбивався у ніздрі й п'янив. Одурманений почуттями я повільно втрачав зв'язок з реальністю, хоча хапався з усіх сил. Зелень в її очах просто зводила з розуму. Чи то відьомська кров, чи то Оріана якась особлива, та поділяти її почуття було вищим блаженством. Як справжній залежний, мені хотілося ще, ще і ще більше! Смак збудження просто незабутній! Тепер розумію свого батька, котрий полював за збоченцями.

- Мгх! - короткий стогін вирваний з її вуст, як останній удар по моєму самоконтролю...

Тепло її тіла відчувається крізь багатошаровий одяг. І нехай ніжно-рожева сукня безсумнівно їй личила, підкреслювала звабливі вигини, молочну шкіру та дивовижний колір волосся! Оріана справді мала незвичну зовнішність, що виділялася на фоні столичних аристократів. Красива, вольова та сильна жінка. Таку раз побачивши - не забудеш. Ріана... Торкатися її шкіри, чи тримати в обіймах - мій новий фетиш. Ніколи не ставив себе в один ряд зі звичними пожирачами, інакше не сидів би десятиліттями у затриманні, однак тепер моя "ненормальність" вийшла на новий рівень. Більше не задовільняють інші емоції, крім хіті. Й те, вона має бути спрямована саме на мене, інакше не смачно...

Подих в Оріани збився. Став переривистим й частішим. О, так! Це воно. Моя особиста доза дофаміну! Випущена сутність божеволіє! Стискаю кулак, щоб стриматися. Тримаюся за останні крихти здорового глузду! Чорт! Не роби цього! Рука ковзає по тендітній спинці, спускаючись вниз до попереку. Складно! Складно! Складно! Що це, як не прокляття? Впиваюся жінці в губи, як жебрак в шматок хліба! Нарешті... Це воно! Солодкий смак перемоги. Оріана піддається спокусі й дарує цілунки у відповідь. Наші язики, без особливих прелюдій, одразу почали запеклу боротьбу пристрасті. Це відчуття окриляє! Готовий просидіти ще кілька десятиліть під замком, лишень би вона була поруч! Моя зеленоока радість. Моя зухвала відьма. Моя?..

- Оріано?! - дратівливий голос одного лайна.

Моя контракторка здригається і відсторонюється. Чоловік стоїть у шести кроках за моєю спиною, однак мені не потрібно озиратися, щоб знати, хто там.

- Відійти від цього! - продовжував дуркувати Адамант.
- Ти що тут забув?! - нотки роздратованості на фоні розчарування. Її емоційний стан схилився до гіркого, що засмучує.

Повертаю голову у сторону маленького, однак дратівливого фактора. Може мені розірвати його на шматки прямо тут і зараз? А що? Крім нашої трійці поблизу нікого нема. А завтра, коли тіло знайдуть, нічого крім нападу дикого звіра не напишуть. План набував фарб у голові, і мені вже смакував такий фінал.

- Відпусти її, негайно! - цей телепень явно переоцінює себе, коли вважає, що дані фрази матимуть хоч якийсь ефект. - Оріано, підійди до мене! - Адамант витягнув меча, і коли лишень він встиг його притягнути? - Я захищу тебе від цього демонського поріддя!
- Адам, заспокойся й опусти зброю, - спокійно запропонувала Рі. - Ти нічого з ним не можеш вдіяти? - звернулася до мене.

Та як не можу?! Я вже встиг намалювати кілька кривавих розв'язок, питання лише яку вибрати! Не знаю, що там прочитала на моєму обличчі Оріана, однак її погляд швидко змінився. Жінка глибоко видихнула й стала переді мною, таким чином відгороджуючи від колишнього.

- Не роби дурощів, Адаме. Ти ж не повний ідіот, маєш розуміти різницю у силах.

Шмат лайна кілька секунд думав над словами, а після наблизився на кілька кроків вперед, небезпечно скоротивши дистанцію. Тепер лезо його меча спокійно діставало Оріану, власне, що мене й хвилювало. Розслаблене до цього моменту тіло різко напружилося. Я був готовий до будь-якого нападу. Головне відтягнути Оріану з місця атаки.

- Це ж через нього...- бурмотів під ніс.
- А? - жінка озвучила німе питання, котре не встиг озвучити.
- Ти мене покинула через цього виродка, так? Він з тобою щось зробив! Ти ж не була такою раніше. - немов навіжений бурмотів собі під ніс. - Ти б не змогла мене покинути. Він контролює тебе, або гірше...
- Оу! Зупинися, дорогенький! Ти з дуба впав? Чи вино у князя надто міцне? Що за дурниці верзеш?!
- Дурниці?! Тоді що це таке? - чоловік схопив Ріану за руку й шарпнув на себе. Я здригнувся, щоб допомогти, однак жінка зупинила.
- Все добре, я не хочу крові, Арете.
- Не відвертайся! Я все знаю, мені Сніжана розповіла!
- Здається тобі зле. Може Сніжана ще поділилася з тобою віковою мудрістю, що зрада цілком вагома причина для розірвання стосунків? Чи оцінила твої дії у ролі нареченого, чи чоловіка у мінус десять! Та чого ти взагалі причепився, Адаме? Йди своїм шляхом і не турбуй мене! - Оріана зірвалася на крик. - Створи вигляд, наче мене не існує, як ти й робив останні три роки! В чому проблема?!
- В цьому.

Чорт! Не встигну! Телепортуюся до Ріани, але пізно... Адамант з божевільною усмішкою стягує кільце вереса, що тривалий час мостилося на безіменному пальчику Оріани, та вдоволено регоче. Жінка, котра ще не зрозуміла всієї халепи, шоковано крокує назад. Не менш розгублений ситуацією я завмер в очікувані... Чари випалення, котрі, як та рана, покрившись рубцями стягнулася і загоїлася, тепер безжально роздерта. Магія повертала обороти й та сформована гребля, що поділяла почуття - прорвалася. Оріану аж скрутило від болю. Налякано хапаю її за руки й намагаюся перетягнути частку болю на себе. Легені стискає й пече! Серце тарабанить з такою силою, здається от-от зламає ребра й вискочить! Чорт! Я і не знав, що випалення настільки не приємна штука. Оріана продовжувала терпіти, трималася воїном, хоча я чудово знав, наскільки нестерпно їй зараз. Зі смарагдових очей стікали доріжки сліз, а з уст зривався німий крик... Тримайся мила! Перетерпи, прошу! Нігтями жінка вчепилася у мої долоні, роздряпавши їх до крові. Однак я не зважав. Можеш продовжувати скільки хочеш, тільки повернися живою! Чари на її грудях густішали й розривали зсередини, Ріана вже не могла стримувати голос. Її крик дзвенів у вухах й відлунням розносився довкола. Адамант відсахнувся, схоже до нього почало доходити, яку підлість скоїв...

- Арете...- крізь сльози молила, - це нестерпно. Просто вбий мене!

Це було логічним проханням, зважаючи на зворотній біль від випалення. Мій шанс забрати її душу без особливих зусиль. Проте не можу так вчинити. Не хочу давати назву цьому людському почуттю, однак...

- Я не можу...- шепочу й помічаю мокроту на щоках. Слабкий солоний присмак й розуміння - мої перші сльози. Явище можна пояснити тісним зв'язком з Оріаною, та й моїми зусиллями забрати якнайбільше її болю... Або ж...

Душа моєї відьмочки тремтіла! Її вкривало новими тріщинами й рвало на шматки... Безповоротний процес. Це початок кінця... Я знаю... Але... Страх втратити повсякденність отриману разом з Ріаною бентежив. І це вже не були розділені почуття з контрактором. Це були мої... Мої власні! І перш ніж осягнув природу почуттів, тіло діяло самотужки. Не можу дозволити їй щезнути! Трохи егоїстично, в тім, пожирачі іншими не бувають...

- Що коїш?! - зривається на крик Адамант.

В мене не має бажання з ним спілкуватися, отож виштовхую клаптиком чистої енергії в сторону. Чоловік відлітає на кілька метрів добряче гепнувшись на землю й втративши свідомість. На одну дратівливу річ менше. Повертаю голову до своєї контракторки, що вже однією ногою у без вороття. Краплини крові має бути достатньо, щоб затримати її?.. Чи точніше зв'язати поруч?.. Думки що не наважуюся озвучити.

За відомою схемою даю Оріані краплину крові та вдихаю частинку своєї душі через вуста. Можливо процедура і виглядає, як поцілунок, а насправді не має з ним нічого спільного. Звичайний дотик губ, без відчуттів та віддачі. Проте я леліяв надію, що все вдасться й Ріана зможе глянути на мене своїми блискучими очима, що зараз лякливо помутніли. Секунда очікування, дві...Хвилина. Час тікає, а результат - страшна тиша. Серце припинило свій рух й люди цей стан описують одним словом...Одним.Смер...