30.1 Стіни палацу надто тяжкі

Оріана Чорногірська

Почуття тривоги не покидало. І справа не в колишньому. Мене хвилювала саме Сніжана. Раптово запросила на чаювання, вгостила смаколиками та вела легку бесіду, наче давня знайома. Крім цього часто кидала погляд на мої руки. Надто часто… Невже побачила заклинання випалення? Але ж його не можуть бачити просто смертні. Дивно. Моє чуття рідко помиляється.

Припустимо вона дійсно знає, що ж тоді? Нічого не зміниться. Заклинання їй не зняти, та й подібний вид чар, хоч і мало відомий, не під забороною, отож я нічого не порушую. Найгірше що Сніжана може вдіти – сказати Адаму. Проте це не принесе їй жодної вигоди. Якщо жінка зацікавлена в Адаманті, то краще ж позбутися суперниці, чи не так? З іншого боку, найбільш ймовірно що помилюся. Від жінки не відчувається аура відьми, тому неможливо побачити гілочку вересу.

- Моя пані, - лагідний чоловічий голос.
Це був Арет. Пожирач ніби з повітря з’явився посеред коридору та обережно підхопив під лікоть. Для нього можливо таке пересування норма, проте від неочікуваності я злякалася!
- Господи, Арет! – випалила. – Май совість! Я ледь не посивіла.
- Думав ти вже звикла. – чоловік поцілував мені руку трохи довше, ніж потрібно. Його погляд ковзнув по обличчі, зупинившись на вустах. В грудях приємно затріпотіло, а губи спалахнули вогнем. Думками повернулася до того моменту, як ми пристрасно цілувалися. Я зніяковіла, отож висмикую руку та швидко крокую вперед, залишивши чоловіка позаду.
- Як пояснити твою присутність іншим? – намагаюся втамувати схвильований подих. – За найоптимальнішими підрахунками, тебе б телепортувало до столиці не швидше пізньої ночі.
- Сумніваюся, що моя персона комусь настільки цікава. Та і я не можу бути далеко від свого контрактора.
- Хіба не ти розповідав, що пожирачі не зобов’язані наглядати за контракторами. Достатньо просто виконувати прохання в обмін на їх душі.
- Так, Ріано, - чоловік наздогнав та знову підхопив під лікоть. Схиливши голову він прошепотів, - не обов’язково, але я скучив.
Пожирач звабливо протягував слова, настільки, що бажання заплющити очі та кинутись йому в обійми зростало. Однак! Не можна піддаватися хіті. Попри свій зовнішній вигляд – він не людина. Якщо втрачу пильність, то втрачу й душу. А помирати зараз дурість.
- Знову багато думаєш… - не то питання, чи твердження. – Емоції опрісніли.
- Хіба тобі не байдуже які емоції поглинати?
Мушу визнати – складно вести безмовну боротьбу з пожирачем, котрий відчуває твої емоції. Через це стає ще ніяковіше!!! Він же знає, який ефект мають його дії!
- Раніше було байдуже. Проте тепер у мене з’явилися фаворити серед емоцій.
- - Справді? – усміхнулась. – То які смакують краще?
- Зараз мені огидний смуток, чи то страх. А от похіть, збудження, з нотками ніяковості, просто делікатес.

Я витріщилася на нього здивованими очима. З якою легкість йому вдавалося говорити такі відверті речі, ніби то якась повсякденна бесіда. Чим більше думаю, тим більше зашарілася… Всі щоки палають!

- Твоя сором’язливість теж доволі смачна, - зареготав падлюка!
- Арет! – гаркнула. – Досить жартів, у мене питання… - глибоко видихнула та повернула серйозність. – Чи може хтось, окрім Адаманта, побачити гілочку вересу на моєму пальці?
- Дивні питання пішли, - почухав підборіддя. – Дай подумати. Бачити випалення на тобі можуть лише відьми й те не всі. Слабка дрібнота відчуватиме магію, однак нізащо не розпізнає яку саме. Це має бути відьма з силами вище середнього рівня.
- Але Сніжана не може бути відьмою. Ми всі пов’язані через умовне сестринство, навіть ті жінки, котрі мають лише краплю відьомської крові й не являються відьмами. Я б помітила, якби від неї віяло відьомством.
- Сніжана не відьма це точно. А що власне трапилося?
- Мені здалося вона побачила випалення… - вдумливо протягнула. – Але це ж неможливо.
- Хм-м. Не зовсім. Вона може побачити рух чар довкола інших людей бувши простою смертною лише за умови…
- За умови, що у неї теж є контракт з пожирачем. – до мене зійшло осяяння!
- Саме так. Але я б побачив, якби її душа мала тріщини. Вклавши договір у неї фізично не може душа залишатися у такому стані… Хіба…
- Хіба? – не тягни, дідько!
- Хіба що це вже не її душа… Тобто душа повністю перейшла у володіння пожирача, однак той її ще не витягнув.
- Таке можливо?
- Теоретично так, в тім на практиці ніколи не зустрічав подібних випадків. Та й навіщо пожирачу чекати? Якось дивно…

Ти й сам доволі дивний, про себе сказала. Однак я розсуджую з огляду людини, а вкладати Арета у людські рамки хибно. З усім цим наглянув і головний біль.

- Ц-ц-ц! – зажмурилася, настільки не приємно.
- Ти зблідла, - одразу помітив.
Ситуація не настільки трагічна, щоб панікувати. Проте в пожирача своя думка, отож він підхопив на руки й через секунду опустив на лавочку у князівському саду.
- Арет, якого дідька?! Не можна так відверто чаклувати у палаці! А якби хтось помітив твою телепортацію? Знаєш скільки виникне питань та звинувачень?
- Чш-ш! – затулив пальцем рота. – Просто розслабся. Я подбав, щоб нас ніхто не бачив. Тобі стало зле, таке не можна ігнорувати. Свіже повітря має покращити самопочуття.

Чоловік говорив спокійно, без емоцій, наче знахар з хворим. Однак в його голосі були нотки турботи, або ж мені просто здалося. Я кинула погляд на руку з випаленням, а після задерла голову догори, щоб заглядітися на плин хмар у небі. Немов дитина, подумки підбирала хмаринкам форми на що ті схожі. Свіже повітря дійсно корисне. Біль зник настільки ж різко, як і з’явився. Проте я не квапилася повертатися. Та й куди? Стіни палацу надто тяжкі для мене, а дому все ще не знайшла… Звісно я не збираюся забути про батьківське помістя, тому викуплю його з найпершої нагоди, але… Але це не мій дім. Просто будинок в котрому росла. А дім - місце в котре хочеться повернутися. Де відчуваєш комфорт, затишок, безпеку. Місце де тебе чекають…