29. Не буде

                                                                        **************************

Яскраве сяйво блиснуло в очі, а вже у наступну мить ми опинилися посеред актової зали в палаці. Князь, разом з молодим княжичем та кількома довіреними особистостями, стояв попереду з радісним виразом обличчя. Правитель окинув нас зацікавленим поглядом, а після урочисто мовив:

- З поверненням! Від імені всього князівства, хочу подякувати вам та вашій сміливості.
- Це зайве, - не варто давати Великому князю час на промовини, інакше він розженеться на годину. - Ми виконували свій обов'язок, як і належить аристократам.
- Скромність тобі не личить, Адаманте, - усміхнувся старий. - Що ж, не буду вас затримувати. У палаці вже підготувалися до вашого приїзду, мій син проведе до місця відпочинку та зборів.

Молодий княжич впевнено наблизився до Оріани та подав їй руку. Жінка не відмовилася від люб'язності й таким чином наша компанія рушила за юним спадкоємцем. Золотокрилий помітно нервував, хоча мені до нього і не було діла. А от моя Ріана була у своїй тарілці. Палац, міська знать, манери, постава - все у ній відповідало донці знатного раду. Хоча не так, Ріана цілком відповідала критеріям голови роду. Втім чому дивуюся? До заручин вона і було єдиною спадкоємницею роду Чорногірських. Поважною панянкою та не легким суперником у дебатах.

- ...Адаме! - вирвав з думок жіночий голос. - На тобі обличчя немає? - єхидно усміхнулася. - Це через колишню?
- Вона не колишня! - вирвалося.
- Без кількох хвилин, - продовжувала насміхатися Сніжана. - Шкода тебе... Жартую! Не шкода! Ха-ха! - дзвінкий сміх, що так подобався раніше, зараз до болю дратував.
- Пізніше поговоримо, я...
- Ти ж не все їй сказав, - зацікавлений погляд, як і у князя. - Правда в тім, що Оріана прийняла своє рішення, з котрим ти не погоджуєшся, - жіноча долоня ковзнула по плечі. - Доволі пізно удавати нещасно закоханого, чи не так, Адаме? Але мені цікаво споглядати за розвитком подій.
- Які пропозиції?
- Влаштую вам конфіденційну зустріч, де ніхто не заважатиме... - Сніжана мала одну особливість серед усіх знайомих мені жінок. Дай їй хоч на хвильку зрозуміти свою слабкість, як вона миттю перетворить це у свою зброю, щоб маніпулювати людиною. Неймовірна здатність!
- І чого ж ти хочеш натомість? Невже з такою легкістю допоможеш зійтися з Оріаною?
- Ха-ха! Не розчаровуй мене, Адаманте. Я ж не благодійниця якась. Звісно тобі доведеться чимось відплатити, але про оплату пізніше. То що скажеш?
- Схоже що маю вибір?
- Чудово, тоді навідаєшся до кімнати відпочинку для князівської крові, що у лівому крилі палацу, - вона закотила очі, - через дві години.

Сніжана є жінкою слова. Не знаю, як саме вона змусить Оріану там з'явитися, однак причин сумніватися не маю.

Ми розійшлися у своїх напрямках і мені довелося нудитися обговорений час. Я перевдягнувся в підготовлений князівськими слугами урочистий одяг та вештався у саду, поблизу кімнати відпочинку.

І що мені їй сказати? Ця фраза прокручувалася в голові сотні разів. Серед безлічі уявних варіантів бесіди, все ще не знаю... Не знаю як змусити Оріану залишитися. Через різкий наплив емоцій у скронях запульсував біль, разом з ним в серці скреготів страх. Зараз, саме в цю мить, найбільше боюся втратити Ріану. Що вона піде не озираючись! Обірве будь-які зв'язки, створить вигляд незнайомців і забуде про моє існування?! Я не готовий до такого. Не хочу подібного розвитку подій! Ні-ні... Спокійно. Ще не кінець. Вона просто на мене ображена. Зневірилася у своїх почуттях, адже не отримали взаємності. Просто дам їй те, чого вона жадає. Зізнаюся у коханні, поцілую, обійму, прошепочу на вушко ім'я. Її погляд змокріє, і в очах заіскриться радість. І все буде як раніше...

Врешті настала обумовлена година... Прямую до кімнати відпочинку. Перед дверима бачу двох охоронців. Без запитань ті пропускають всередину. Стискаю кулак, щоб прикрити хвилювання. Першою побачив Сніжану, вона сиділа на м'якому диванчику та розслаблено смакувала вино. Навпроти сиділа Оріана. На її обличчі цвіла легка усмішка, попри мою присутність.
- Тоді залишу вас удвох, - першою заговорила Сніжана. - А ти, - зверталася до Оріани, - подумай над моєю пропозицією.

Жінка відклала келих, повільно піднялася та зникла за дверима. А я все ще стояв за два кроки від своєї жінки й не знав, що робити.

- Може сядеш? - вказала на місце навпроти. Як зачарований одразу виконую вказівку.

Настає хвилина ніяковості. Стільки разів прокручував даний момент, а в результаті не здатен витиснути ні слова. Оріана, наче її нічого не обходило, потягнулася за маленьким чайничком, налила у дві чашки чаю, додала туди по ложечці меду та..

- ..Дякую! - відповідаю та беру просунуту вперед чашку. Оріана продовжувала мовчати, хоча виглядала все ще у хорошому гуморі. - Маєш сьогодні прекрасний вигляд.
- Я отримала що хотіла, чому б мати поганий вигляд? - її широка усмішка зачаровувала. Жінка потягнулася до невеличкої сумки поруч. - Тепер усе офіційно задокументовано, - поклала лист паперу переді мною.
- Ріано! - хапаю її руку.
- Князь підготував цей документ заздалегідь, а молодий княжич передав мені, - висмикнула руку. - Від сьогодні я знову Чорногірська, правда без земель, однак це тимчасово.
- З-зачекай Оріано, чому так швидко?
- Швидко? Хіба? Можливо для тебе ситуація триває два місяці, однак я перебувала у такому стані п'ять років! Попри умовності, з дня як ми заручилися і до того моменту, як ти захопливо розповідав Леді про зраду - я продовжувала кохати тебе. Як та ганчірка без відчуття гордості! Як ціп'як, що вчепився у тебе, наче був єдиним чоловіком у світі.
- Оріана, - ніби ножем у серце, - прошу!.. Подумай ще раз. Я був негідним, але виправлюся! - страх зростав щосекунди! Він переповнював настільки, що плутав думки. - Не все ж було так погано, чи не так?
- Знаєш, ти мав рацію - ніщо у світі не вічно. І у кохання є свій термін. Тільки він виміряється не часом... Серця, котрі ніколи не билися в унісон - як пустоцвіт. Саме так. Наше кохання - пустоцвіт. Немає змісту продовжувати, - ховає документ та збирається йти...
- Я кохав тебе, Ріано! - випалюю. - Чесно! Був на небі від щастя, коли прийняли остаточне рішення про наш шлюб. Не міг повірити, що саме ти станеш моєю дружиною. Яскрава, талановита, красива, просто неймовірна! На твоєму фоні я зникав. Відчував себе неповноцінним. Боявся, що і ти теж помітиш цю неповноцінність та кинеш мене! Звісно це не виправдовує мою поведінку однак... Не знаю. Все так закрутилося. Твоє кохання окриляло! П'янило не гірше вина! Я намагався аргументувати твої почуття, ту беззмістовну прив'язаність! Сумнівався у твоїй щирості. Ховався від правди...
- Адаманте, - глибокий видих, - пізно. Вже пізно говорити про твої почуття, як і про "нас". Це вже минуле.

Оріана впевнено піднялася та покинула кімнату. Без сумнівів залишила мене.Навіть не озирнувшись пішла... Хах! Вже не буде... Прийшло розуміння - Вже нічого не буде, як раніше... Реальність вкотре підло накрила зверху. І як тільки емоції вдарили через край, що хотілося руйнувати усе довкола, оком зачепився за клаптик паперу, що лежав під столом. Від нього віяло дрібною магією. Певно це записка від Сніжани, ми так листувалися раніше. Розглянувши клаптик, помітив одне єдине слово написане чарами: