28. Ця битва за мною!

Адамант Велій

Чому? Чому?! Чому ти продовжуєш кидатися цим холодним та зневажливим поглядом?! Попри час розлуки, хіба не сумувала? В голові вимальовується чіткий образ того охоронця, котрий нахабним чином вихопив Ріану прямісінько з моїх рук. Невіглас, що не знає свого місця.
- Мій пане, - тихий голос служниці, - вода для купання готова.

Махаю дівці рукою, аби зникла, а сам скидаю брудний одяг та занурююся в діжку з водою. Пахощі, котрі служниця заздалегідь підготувала мені сподобалися. Запах розслабляє. Відкидаюсь спиною назад і заплющую очі. У вухах все ще дзвенять звуки запеклої битви, відчуття свіжої крові, що ллється та стікає по руках Набираю повні легені повітря та сідаю на дно. Нарешті тиша. Повторюю процедуру кілька разів, допоки шум в голові не зникне. Тепер з'явилася інша проблема - думки. Так... Подумки знову повертаюся до Оріани. Ми ж стільки часу разом прожили! Невже вона все перекреслить і піде?!В цю мить прийшло дивне розуміння... Наче блискавкою вдарило!.. Відколи Ріана з'явилася у моїй буденності, то ніколи не зникала. Її струнка, гордо натягнута постать завжди залишалася десь поруч. І я сприймав це як належне. Як незмінний факт. Як декор у будинку, котрий без мого дозволу не мають права чіпати.

Накриває якимось дивним відчуттям безпомічності. Не приємний присмак втрати, щосекунди зростає. Треба дивитися правді в очі - Вона серйозно налаштована піти. Оріана не жартує, і не намагається привернути мою увагу, інакше вже б давно гріла мою постіль, варто було лише пальцем ворухнути. Вона змінилася. За якусь ніч стала іншою...

Стоп! Ні-ні-ні! З розумінням ситуації, дихати ставало все складніше. Я не дам цьому статися! Треба поговорити з Ріаною. Виправити всі непорозуміння, щоб повернути усе, як було. Так-так. Треба поговорити.

Різко підіймаюся та шукаю рушник з одягом. Відкладати бесіду нема часу. Завтра князівський палац активує телепорт, а там вже шапкою кинути до нашого розірвання заручин.

Вилітаю з кімнати немов ошпарений. Наказую прислузі провести до покоїв Оріани. Як виявилося, наші спальні в протилежних крилах цієї фортеці.

- Вітаю, пане Адаманте. - з кривою усмішкою схилив голову...Як там його звати? - Яка вища сила привела вас сюди?
- Згинь! - я не в настрої перекидатися з ним гострими словами. - Мені до Оріани.
- Прикро вас розчаровувати, - лицар відверто шкірився мені в обличчя, - та моя пані не має наміру з кимось сьогодні бачитися.
- Відійди! Не маю нервів спілкуватися зі слугою!
- Відкрию вам істину, пане! - у тій же в'їдливій манері продовжив. - Та принаймні я особистий слуга, що завжди поруч з нею, - його усмішка діяла мені на нерви. - А ви, без п'яти хвилин вчорашній день. Чоловік, котрому вона й короткої усмішки більше не подарує.

Бійка почалася сама собою. Першими в рух пішли кулаки, проте її лицар не збирався лише хапати. Це був рівноцінний обмін "привітань". Кров кипіла! Очі закрила пелена, я нічого більше не бачив, окрім противника. В якийсь рандомний момент кулаки змінилися на мечі й двобій проходив запекліше. Цей шмат лайна не погано володів зброєю, якби не той факт, що він крутиться біля моєї Оріани, то обов'язково б запропонував йому вступити у родинний загін Веліїв. А так, не пощастило тобі, русий!

- Ви двоє! - гнівний жіночий крик. - Що тут влаштували, бовдури?!

Повертаю голову на знайомий голос. Оріана стояла неподалік. Її довга, темна сукня, позбавлена будь-якої прикраси, жодним чином не спотворювала природної краси жінки. Акуратно зібране волосся у високий хвіст і кілька неслухняних пасмів, що вилізли із зачіски й ними грався вітер. Ніжний рум'янець на молочній шкірі та літо в очах. Аж подих перехопило! Вона прекрасна!
- Рі...
- Арет, мені ще довго чекати?! - її погляд ковзнув повз, наче я і не існую... - Ноги болять.

Жінка ледь підняла поділ сукні оголивши тендітну гомілку, звідки стікала тонка цівка крові. Схоже її зачепило чимось, поки ми трощили все довкола.

Той паразит швидко відкинув зброю та опинився поруч з Оріаною. Нахабно підхопив за стегна та поніс на руках.

- Стій! - виривається. - Я понесу. - впевнено заявляю.
- Не зупиняйся, - втомлено видихає.
- Оріано, ми все ще заручені! А ти маєш нахабність крутити любовні ігри з охоронцем?!

Проте відповіді не було. Вона продовжувала ігнорувати мене і її мовчанка була гостріша леза! Лицар повільно зникав з поля зору, нісши на руках мою жінку. Наче вирізаний сюжет з вуличної постанови! Ха-ха! Я стільки доклав зусиль, щоб встигнути їй на підмогу, а в результаті - не вартий і погляду?! Навіть не сподівався, що подібне колись зможе мене засмутити...

*********
Цієї ночі так і не зміг заснути. Думки не давали спокою. Ріана і не думала побачитися. Схоже наші стосунки звелися до офіційно-ділових. Типовий розвиток подій при розлучених. Блядство! Чому ж так погано?! В горлі застрягла грудка недомовленості... Від власної безпомічності ще болісніше. Наче відкрита рана на серці, пече, ниє та гноїться.

Хочу її побачити, нехай на мить, але зазирнути в її зелені очі. Перебрати пальцями шовковисте волосся. Міцно стиснути в обіймах, як колись, та побажати приємних сновидінь. Хіба прошу багато, Оріано? Як мені змінити ситуацію? Як повернути твою прихильність?
За думками повільно настав світанок... В кімнату постукали служниці, щоб допомогти одягнутися. Зазвичай відправляю їх назад, адже не люблю присутність незнайомців, проте сьогодні надто втомлений. Вмивши обличчя та одягнувшись попрямував на сніданок. Золотокрилого не видно, як і того паразита, а от моя Оріана куштувала свіжу випічку. Запах хліба відчувався на всю кімнату.

- Доброго ранку! - привітався.
- Доброго! - ледь схилила голову. А я і не очікував відповіді!

Її реакція підняла настрій, накинувши багаж надії зверху. Правда, лишень на обличчі з'явилася усмішка і сів навпроти жінки, вона закінчила свою трапезу. Оріана спокійно підвелася та зникла за дверима. Я хотів її окликнути, однак невідомий раніше страх скував мене. Злякався, але чого?.. Врешті залишився сам. Посеред цієї великої кімнати з довжезним столом - самотність відчувалася геть на іншому рівні. Можливо це моя розплата? Якщо подумати, скільки разів залишав Оріану на самоті? Скільки разів ігнорував спільні приймання їжі? Скільки ночей проводив не в дома? Очевидно, що їй було не легко, однак, тоді мене це не хвилювало. Аж не віриться у власну байдужість! Чому так себе поводив? Яка аргументація? Можливо!.. Це дурість, але... Її надмірне, беззмістовне, схоже до одержимості кохання мене окриляло. Статус коханого Оріани Чорногірської добряче грів его. Надто швидко звикся з новою реальністю, та й Оріана робила усе, щоб мені подобатися. Її погляд, рухи, кожне слово, усе до останньої краплі крові належало мені. Вона без сорому демонструвала свої почуття перед аристократами, ігнорувала усіх інших чоловіків, через що втратив зв'язок з реальність. Я почав сприймати Оріану, як невіддільну частину будинку, котра нікуди не дінеться.

- Пане Адаманте, час вирушати.

Суворим тоном протягнув воєвода. Цей неотесаний військовий сьогодні, на диво, мав гарний вигляд. Чудово підібраний одяг, аксесуари та взуття. Ніби чистокровний аристократ. Столичним сподобається.
- Сподіваюся ти не станеш легкою жертвою столичних інтриганів, - про себе сказав.

Через кілька хвилин ми зібралися у бібліотечній залі на підлозі котрої було вигравіюване заклинання телепорту. Проте виникла невеличка проблема.

- Нас забагато. - з усмішкою промовляю покосившись на лицаря.
- І справді, - підтримала Сніжана. - Нехай цей телепорт і створили столичні чарівники, однак максимум чотирьох людей перенесе, а нас п'ятеро.
- Скільки чекати на підзарядку після одного телепортування на інше? - втрутилася Ріана.
- Магія у цьому регіоні досить розріджена, близько 6-8 годин.
- Довго, - нахмурила брови.
- А в чому проблема? - час розплати, паразите! - Я, Всеволод та Оріана - герої війни. Сніжана - благодійниця, котра зробила вагомий внесок своїми магами. Ось вам і четвірка.
- Ні, я без свого лицаря не піду. - твердо відповіла. - Ви телепортуйтеся першими, ми вже приєднаємося пізніше.
- На твою честь організовують свято у палаці, як це тебе не буде?! - обурилася Сніжана.
- Моя пані, - нарешті прозвучав лицар, - все добре. Зустрінемося трохи пізніше, - він нахилився до Оріани та тихіше промовив, - ти ж знаєш, я завжди поруч.

Якась невидима близькість промайнула між цими двома, викликавши в мені шквал обурення! Він мені не сподобався ще з першої зустрічі, однак тоді я не боровся з бажанням вбивства! І наче прочитавши мої думки його зухвалий погляд зустрічається з моїм. Лукавий смішок кинутий, як черговий виклик. Хочеться добряче харкнути тому в обличчя, а після порізати на шмаття, проте стримуюся. Він залишається тут, а я буду поруч з Оріаною в столиці. Ця битва на мою користь!