27. Це крапка?

Наші очі миттєво зустрілися, наче так і було прописано долею. Його темний, хижий, сповнений злості погляд пробирав аж до кінцівок. Скуйовджене волосся та обладунки заплямовані свіжою кров'ю... Він був схожий до звіра, що вийшов на полювання. Небезпечний і дикий!

- Оріано! - не відводивши погляду гукає. Його тон лякає, отож інтуїтивно відступаю. - Оріано! - з усією агресією викрикує та йде на зустріч.

Що це зі мною? Немов налякане дівчисько тремчу! Ні, цього не буде! Не збираюся опускати голову, програшно відводити погляд. Я не дам тобі зайняти й крихітне місце у своєму серці! Навіть якщо це місце буде страхом. Не дозволю, Адаме! Стискаю кулаки впершись порожнім поглядом в його постать.

- ТИ...З тобою все гаразд?
- Так.

Не встигла відповісти, як Адам накинувся з обіймами. Безсовісно притиснув до себе, наче ми якісь давні друзі! Нахабності йому не позичати!

- Відпусти ! - крізь зуби проціджую. - Негайно!
- Знаєш як я хвилювався?! - наче зі стіною розмовляю.

Хвилювався?! Цей покидьок ще сміє таке казати?! Я закипала не гірше супу на вогнищі. В голові вже прокручувала варіанти насильства однак!

- Прошу відійти, моїй пані не подобається ваша компанія.

Арет вчасно з'явився та, буквально, вирвав з обіймів Адаманта. Його широка долоня вмостилася мені на живіт вказуючи на свою протекцію. Емоції, що критично зростали - зникли. Спиною відчуваю холодне залізо від обладунків й тверду впевненість - Арет захистить.

Адамант зміряв пожирача зневажливим поглядом, наче той шмат лайна якийсь. Така відверта зневага мене лише більше обурила.

- Якийсь слуга сміє підіймати голову у моїй присутності, ще й нахабно торкатися моєї жінки?! - і що цей пришелепкуватий верзе?!

Проте звичайними словами це не закінчилося. Адамант здійняв лезо меча приклавши до горлянки пожирача. Звісно дії позбавлені сенсу, адже демон не помре від звичайного проштрикування меча, але Адам цього не знає.

- Опусти зброю, - холодно промовляю. - Не смій чіпати мого охоронця!
- Охоронець? - усміхнувся колишній. - Відколи в тебе з'явився охоронець?
- З того часу, як твоє існування втратило для мене будь-який сенс, - втомлено видихнула. - А тепер дозволь відкланятися, у мене ще є справи.
- Ріано, зажди! - схвильовано піддався вперед. - Ти не можеш... - емоційно почав та не закінчив.

Мене не хвилювало, що я там не можу. Спокійно розвернулася та попрямувала до вежі для нарад. Після кожної битви ми збиралися там. Я, Золотокрилий та його командири. Сумніваюся, що сьогодні виключення. Доведеться потерпіти присутність Адамант ще там і все! Воля! Повернувшись до столиці князь зобов'язаний розірвати договір шлюбу, я нарешті зможу розпрощатися зі своїми кайданами!

- Чому така радісна?
- А чому б і ні, Арете? Все складається доволі оптимістично. Ще трішки й...

Оком зачепилася за яскраву-червону сукню... Мій допитливий погляд не зміг пройти повз, адже сукня, ще й такого відтінку явно не пасувала до місцевого фону. Жінка у цьому крикливому вбранні стояла до мене спиною і гладила розкішного скакуна, що очевидно був власністю одного з князівських лицарів. Пишні кучері, які жінка і не намагалася приховати, одразу дали підказку...

- Сніжана?.. - про себе мовила.

Що вона тут забула? Приїхала з Адамантом? Надто небезпечно, навіщо так ризикувати? Й попри купу питань, дещо таки склалося. Як ті крихітні камінці в незавершеній мозаїці. Отже, ти й справді не звичайна смертна...

- Оріано? - все ж помітила нас. - Рада, що з тобою все гаразд. - Жінка залишила скакуна та покрокувала нам на зустріч. Її манера мовлення не передбачала ввічливого тону, але мене це не обурило.
- Не можу сказати, що рада вас бачити однак...- схилила голову для реверансу. - Вдячна вам за допомогу.
- Допомогу? Не розумію. - увімкнула дурепу. - Я нічого не зробила.
- Якщо бажаєте, то дотримуватися цієї версії, - кидаю око на пожирача, котрий увесь час стояв поруч. Схоже моє шанобливе мовлення здивувало його. Густі, чоловічі брови плавно підіймалися вверх з кожною новою хвилиною. Доволі кумедна картина.
- Ха-ха! - жінка дзвінко зареготала. - Я обожнюю людей, як ти! - сумнівний комплімент. - Хоча, ні. Саме ТИ мені подобаєшся, - її очі сяяли, немов у навіженої. Тепер спорідненість з князем просто очевидна. - Із задоволенням спостерігатиму за твоїм майбутнім.

Сніжана підхопила поділ сукні й з рівною спинкою покрокувала всередину вежі. Я проводжала цю яскраву жінку поглядом та аналізувала отриману інформацію.

- Що це було? Нічого не зрозумів з вашої бесіди, - чухав потилицю Арет. - Хіба вона не коханка твого нареченого? Навіщо була такою ввічливою.
- Обставини змінилися. Вона не просто коханка, вона - сестра Великого князя. - пожирач косився з недовірою, отож довелося додати більше пояснень. - Наш правитель боровся за трон зі своїм старшим братом, якого вбив. В офіційній версії події записали, як придушення бунту. Хоча фактично це було звичайним вбивством. Попередній правитель не мав більше спадкоємців, отож князь позбувся свого єдиного конкурента. Але ніхто не знає про існування Сніжани. Вона, або позашлюбна дитина попереднього правителя, або рідна сестра теперішнього. В будь-якому випадку, якщо вона досі жива, ще й має у своїх руках таку силу, як князівські маги - братерська любов беззаперечна.
- Тоді чому ваш князь приховує її?
- Найлогічніше - через чвари. Сніжану можуть використати, як привід для підняття революції, або ж взяти у заручники, як важіль тиску на князя. Саме тому її офіційно не визнають членом князівської родини.
- А я вже й забув, як у вас, людей, все заплутано.

Доречне зауваження на яке у мене не було відповіді. В тім це не важливо. Я поквапилася до Золотокрилого, аби врешті покласти крапку.

Зустріч була короткою, крім Всеволода, ніхто не зберігав холодний розум. Командири, як і решта солдатів з нетерпінням чекали святкування перемоги. Ми зв'язалися з князівським палацом за допомогою магічного кристала, звідки отримали вказівку приїхати до столиці. Для Золотокрилого це означає отримання вищого звання, а для мене - скасування заручин! Після отримання наказу хотілося не гаяти часу й одразу переміститися до столиці. Тим паче речей у мене немає, тому можу телепортуватися хоч зараз. Але Для Золотокрилого все інакше. Це буде його перший візит за останні двадцять років. Нехай найкращими друзями нас не назвати, однак загроза смерті добряче зближує. Саме тому нахабно попленталася слідом за Всеволодом аж до його спальні. Арета попросила наглядати за Адамантом, аби наші шляхи не перетиналися.

- Ріано, не те щоб мене це хвилювало, однак тобі не можна заходити в мою спальню.
- Справді? Чогось тебе цей факт ніколи не зупиняв.
- Нас обстрілювали вітавці, я вимушено вривався, щоб тебе розбудити! Це зовсім інше!
- Менше теревень, здорованю. Витягуй своє парадне, прослідкую, аби тебе не засоромили ще з першої хвилини.
- Не збираюся нічого витягувати перед тобою. І взагалі в мене для цього є слуги.
- Слуги, які ніколи не бачили столиці, про що тут ще говорити?! Витягуй! - наказовим тоном гаркнула та всілася на ліжко.

Золотокрилий ще кілька хвилин так і стояв, завмерши перед дверима. Проте махнув рукою та почав витягувати з шафи акуратно розвішані жупани та чумарки. Розкішшю тут і не пахло, але не все так трагічно.
- Чому зупинився? - поцікавилася.
- Кінець.
- Тобто? Це все що у тебе є?! - аж з ліжка вскочила. - Та мої слуги більше вбрання мають!
- Ну пробачте, шановна пані, та тут холодно і набіги рясніше дощів. На якого дідька мені золоті цяцьки?
- Бо ти воєвода! У твоїх руках зосереджена вагома військова сила князівства!
- Від нового одягу її ні збільшиться, ні зменшиться, - частково він мав рацію, проте...
- В палаці не можна користуватися лезом, до якого ти так звик, знаєш?
- Звісно знаю, за якого дурня мене маєш?
- Отож єдиною актуальною зброєю залишається - слово! А ти - маєш з цим проблеми! - суворо почала. - Не важливо скільки за твоєю спиною військових досягнень, всього кілька невдалих слів і голова злетить з плечей. Аби вберегти тебе від мінімальних провокацій на кшталт стилю одягу, смаку, чи сумнівного походження, сиджу тут. І якщо тобі так байдуже на свою репутацію, то подумай про своїх людей. Як ставитимуться до твоїх командирів, якщо сам впадеш в немилість? Яке майбутнє чекає ці землі, якщо підтримки інших округів не буде? Не поводься так, наче ти звичайний солдат! Ти воєвода, що скоро отримає привілейований титул! Отож сиди тихо, поки допомагаю тобі!

Його сірі оченята, здавалося, налилися слізьми. Такий дитячий, до болю невинний вираз обличчя явно не пасував до грізного образу воєводи. Та й до міцної статури Всеволода. З моїх губ зірвався короткий смішок, але чоловіка це не розізлило. Він покірно став перед дзеркалом поки я обирала найвдаліше поєднання кольорів з його одягу. Довелося покликати покоївок, щоб допомогли перешити кілька деталей. А також змусити Всеволода повідкривати усі скрині, аби знайти відповідні прикраси на оздоблення тканини. Я захопилася процесом настільки, що пропустила обід. Моя божевільне бажання зібрати його ідеально для столиці не могло оминути шухляду нижнього одягу. Попри його жалюгідні спроби мене зупинити, я дісталася до "потаємного".

- Так і знала! Викинути! Негайно! Ці подрані ганчірки не можна назвати одягом!
- Оріано! - крізь сором кричав. - Це...Це вже ні в які ворота! Як можна...
- Як можна в такому ходити, - одразу в напад, - а тим паче припхатися в столицю? Хочеш, аби в столиці пішли чутки, що величний Золотокрилий ходить в подертому спідньому?!
- Оріано, не кричи так, - прикривав долонями обличчя.
- Та що не так?! Ходити в цьому, - розправила його "багатовікове" надбання, що не тільки вигляд, але й колір втратило, - не соромно, а говорити - навпаки?
- Я здаюся! - молив мене. - Віддай мої портки й роби що хочеш, - проскиглив той.

Задоволена собою віддаю воєводі те дрантя, котре він витягнув перед собою, наче білий стяг. Сором'язливість йому дійсно не личила, так і хотілося відгамселити тим спіднім! Але я вгамувала свої бажання і наказала служницям бігом купити кілька комплектів чоловічого спіднього. На цьому можна класти товсту крапку над зборами Всеволода! З усмішкою на обличчі визираю у вікно, помилуватися небом та трішки помріяти. Та усмішка швидко зникла...

- Якого дідька?! - відчуваю, як закипає кров.
- Мій пане! Мій пане, - доноситься крик з коридору. - Гості затіяли бійку!

Золотокрилий швидко опинився за спиною і теж визирнув у вікно. Дзвін мечів доносився аж сюди! Адамант!!! Яка муха його вкусила? І Арет...
- Хіба там не твій лицар?
- Мій, - холодно відповідаю.

Ця пара пришелепкуватих! Знайшли час на розваги!