26.2. Хто демон?

                                                             ********************
Золотокрилий, що так невчасно припхався, на радощах геть нічого не помічав. Підбіг, обійняв, скуйовдив волосся, потиснув руку пожирачу і... Пішов. Наче вітер, здійняв шуму й зник.

Коли двері рипнули й ми з Аретом залишилися у двох, здійнялася неминуча тиша. На губах я все ще відчувала приємне пощипування, як єдиний та короткотривалий доказ, що те безумство, хвилину тому, мені не приснилося... Я продовжувала мовчати. Час від часу кидала допитливі погляди на чоловіка, проте він також мовчав. Ми стояли в кілька кроків один від одного, але відстань відчувалася у прірву. Прірву створену страхом. Я хотіла й водночас боялася почути будь-яке пояснення від Арета. Боялася якось назвати наші стосунки. Боялася втратити те примарне, тверде підґрунтя, що у нас вже сформувалося...
Все ж, верес на пальці залишався для мене не просто красивим візерунком... Чудово знаю, якими болісними можуть бути почуття та в наскільки гостре лезо перетворитися.

- Чому стоїш? - питає.
- Що?
- Той шмат лайна таки привів допомогу.
- Оу! Так, це сталося швидше, ніж гадала.
- Йому довелося добряче спітніти, щоб припхатися сюди на два дні раніше планованого.
- Хіба це не чудесно? Ми ж встояли. Зараз витіснимо ворога і з перемогою повернемося. Все склалося аж надто добре, тоді чому в тебе такий вираз обличчя?
- Який же? - Арет уважно дивився мені у вічі... В такі моменти перебиває подих. Здається, наче він зазирає у саму душу...
- Агресивний. - коротко відповідаю.
- Справді? - робить крок на зустріч.
- Так, - впевнено кажу, й ще один крок від нього. Тепер чоловіча постать прямісінько переді мною, отож доводиться задерти голову, аби бачити його очі.
- І чого б це?
- Це риторичне питання?
- А схоже? - нахиляє голову й обережно торкається підборіддя. Його погляд затримується на вустах, через що ті спалахують. Ще надто свіжі відчуття. Мимоволі облизую губи та ховаю очі.

Пожирач відсторонюється викликавши крихту розчарування, котре старанно намагаюся придушити. Зараз не час. Та й слабкість не в пошані. Сильні виборюють бажане, розумним покладають лаври, однак хитрі - отримують все! І лише слабакам нічого не дістається. Отож варто спрямувати думки на наявні проблеми...

На збори часу обмаль. Натягую шкіряну броню та металевий нагрудник. Моє діло керувати парадом, а не махати мечем, проте бувають казуси коли й мені щось прилітає. Пожирач допомагає з шоломом та чаклує магічний захист. Річ невидима, однак з ними почуваюся впевненіше. Завдяки тій же магії на Ареті з'являється обладунок, таким чином показавши свій намір "розважитися". Не знаю, чи можна всім пожирачам приписувати, однак Арет досить агресивне створіння. Хоча жодного подібного викиду в мою сторону і не було, навпаки, зі мною він ввічливий та ніжний. Принаймні, поки. Проте поспостерігавши за його поведінкою на полі бою можу з впевненістю сказати - дикий. З яким азартом він витягує меч з понівеченого тіла супротивника та продовжує своє криваве місиво. Наскільки можу судити, то йому мало моїх емоцій. Чи то амбіцій. Прості прохання, що може виконати будь-яка людина, без надможливостей. Звісно я так чиню не від нудьги! Пожирач залишається пожирачем. Чим більше на нього покладатимуся, тим швидше розпрощаюся з душею. Тут не потрібно бути генієм, аби розуміти просту істину. Звісно для Арета такий перебіг подій не надто вигідний. Можливо тому він так відривається у битвах?

- Моя пані! - схиляє голову вартовий.
- Де Всеволод? - одразу запитую, адже цей пернатий зник без пояснень!
- Просив передати вам, щоб шукали біля головних воріт.

Невже збирає солдатів, щоб відчинити ворота та закінчити цю війну? Отримав листа від Адаманта? Якщо це Адамант, то з його характером цілком реально обійти ворога ззаду та атакувати у спину. Ми ж завдамо удару у відкрито, тим самим обріжемо шляхи для відступу ворогу. Але за умови, що на нашому боці достатня кількість воїнів, аби розширити фланги. А також, якщо цей лист дійсно від Адаманта, а не ворожий задум.

Власне Адамант приїхав швидше найкращих прогнозів, що доволі дивно. Інтуїція неприємно нашіптувала про небезпеку. Я вже встигла понавигадувати невтішний розвиток дій! Це тільки додало адреналіну, отож осідлала коня й мчала щодуху до воріт. Тільки б встигнути! Я маю на власні очі побачити листа! Арет помітив мій схвильований вигляд, однак не набридав питаннями. Мовчки слідував, чому була вдячна. Ми наближалися до місця призначення, однак солдатів не бачила... Дідько! Невже запізнилася! Якого лисого цей воєвода досі живий з таким нікудишнім терпінням?!!

- Вартові! - КРИЧУ зі злості. - Де воєвода?!

Відповідь не почула, проте з їхніх облич зрозуміла - пізно. Наші солдати вже за межами воріт. Золотокрилий очолив найважливішу битву у цій війні... Ц! Зістрибую з коня та біжу на стіну. Вириваю лук зі сагайдаком у пораненого солдата та приєднуюся до лучників. Не помітила яким чином пожирач опинився за стіною, але він швидко злився у загальний хаос битви. Вороги стягнули своїх воїнів надто близько до воріт фортеці, оскільки там боролися і наші, то лучникам було неймовірно складно допомогти. Стріляти градом не варіант, а влучити у настільки маленькі, ще й рухливі цілі - неймовірно складно. З мене пуття тут не буде. Як і з решти... Агр! Невже програю через те, що вчасно не спинила Всеволода?! Чи може скористатися силою пожирача? Це ризиковано. Та хіба в мене є вибір?!

- Наші прапори! Гляньте! - вигукнув хтось з боку. - Це підкріплення!
Ловлюся поглядом за знайомі кольори. Дійсно. Наші прапори. Невже Адамант? Я даремно хвилювалася? Затамувавши подих спостерігаю як наша кавалерія розріджує та сіє паніку у вітавському формуванні. Це справді наші! З радістю на обличчі та полегшенням в серці скачу! Через кілька хвилин у небі з'являються пентаграми, що спалюють новітню зброю разом з ворогами. Маги? Звідки в нас маги? Це дуже дивно, адже чаклуни велика рідкість і всі вони захищають тільки членів князівської родини. В небі з'явилася чергова пентаграма, це вже відповідь вітавських магів. Поле битви різко охопило полум'я! Багряні язики швидко розповсюджувалися й горіли самі по собі. Дим здіймався високо у небо, а крики лише набули нового контрасту. Звуки заліза не стихали, а земля просочувалася кров'ю! Так виглядає війна. Ні, так виглядає пекло!

Пожирач отримує задоволення від процесу й подумки, певно, радіє з людської тупості. Сіємо смерть, наче зерна, а жнива збирають ляльковики. І за що? За клаптик землі? Першість? Чи славу? Що з цього може цінуватися більше життя?

Битва продовжувалася, поки білий стяг не замайорів над головами вітавців. Перемога. На вустах солдатів радісно звучало це слово, однак я радості не відчула. Проте чудесно відчувала запах горілої плоті, сморід диму та червоний колір, що розливався повсюди... І серед усього "безладу" очі одразу віднайшли Арета, що спокійно протирав меч з кривою усмішкою на обличчі. Він залишався осторонь, хоча і був у подобі людини...Але... Чітко виділявся. Поле бою, де хвилину тому усі були рівними, тепер розділився на переможців та переможених. І другим карти випали не щасливі... Ненависть, гнів, гордість разом з відчуттям зверхності, ось чим їх годуватимуть наші. Чи відчуваю жаль до вітавців? Ні. Я і не повинна. Це залишу на когось іншого. Тільки чому ж так дивно? Пожирач і люди стоять там поруч, але де саме Демон, розібрати важко...

"Глянь туди", - показує рукою Арет. Перевожу погляд у вказаному напрямку...

- Адамант, - тихо промовляю.