25. Сама для себе?

Арет Драган

Сонце котилося за обрій, пітьма кутала у свої обійми землю, і разом з тим вщухали людські голоси. Лише полум'я війни беззмінно тліло на кістках вбитих. Так, тепер справи рухалися звичніше. Тепер це схоже на людей...

Оріану переповнювали емоції, а мені залишалося лише з вдячністю їх поглинати. На жіночій душі з'явилися перші тріщини, отже її час вже списаний... Моє єство має радіти, веселитися та тріумфувати!!! Але я не відчуваю нічого... Чому? Затіяна мною гра успішно рухається до перемоги, але замість задоволення відчуваю щось інше... Щось мерзенне та огидне. Відьомська душа - дійсно предмет найвищої якості. За такий короткий час відновила мою втрачену магію, хоча у звичних умовах довелося б поглинути щонайменше три людські душі.

- Е-е-х! І величний пожирач дійсно маю займатися такими дрібницями?! - кинута в голос фраза.

Оріана вручила кілька флаконів, приготовлених нею, з отрутою. Все що їй потрібно, аби я підлив цю гидоту у питну воду солдатів. Я! Пожирач - Арет Драган! І як останній боягуз травлю цих безпомічних людей. А ця відьмочка взагалі знає, на що здатні пожирачі? Можна ж попросити знищити всіх ворогів одним заклинанням, або дати їй силу, котра зробить усе за неї! Але ні! Ми не шукаємо легких шляхів! Якщо Оріана продовжуватиме використовувати мене для таких дрібниць, то мені соромно буде щось розповідати вдома.

Ну, завдання виконано! Можна повертатися.

- Стій! - пролунав стривожений голос вартового. - Підійми руки вверх!
- Спокійно, хлопче! - не міг стримати усмішки. - Я свій.
- Брешеш! - хлопець махав перед очима списом, чим добряче дратував. - Я знаю кожного вартового під цим наметом, зізнавайся - хто ти?!

Якби не тремтіння в руках, то хлопака мав би дійсно грізний вигляд.

- Пробач, у мене не має наміру тут затримуватися.

Вартовий не встиг і слова промовити, як пав під дією чар. Душа в нього бридка. Таку і при голоді не з'їв би. Оріана просила зробити все тихо, отож вбивати нікого не можна. Ех! Довелося скористатися магією, щоб стерти вартовому спогад про нашу зустріч.

Повернення до фортеці зайняло кілька хвилин. Подумки вже вигадував, чого б попросити в Оріани за чудово виконану роботу. Настрій піднесений, під ніс насвистую якусь мелодію. У її кімнаті все е горить світло. Певно на моє повернення чекає. За звичкою - тихенько пробираюся крізь вікно. Моя відьмочка сиділа за столом та смачно сопіла. Певно заснула в очікувані. Її рожеві коси розкішно розсипалися по спині, обрамлюючи тонкий стан. Худі зап'ястки, котрі, здавалося, зламаються коли торкнутися. Оріана ще з першої зустрічі мала хворобливий вигляд, однак я не надавав цьому значення. Якщо зараз це можна списати на втому й стрес, то раніше?.. Оріана й бровою не сіпнула, коли зрозуміла що я прийшов по її душу. Це ж треба так людину довести, аби вона не боялася смерті. З кожним днем цей Адамант діє мені на нерви все більше і більше!

Обережно беру на руки жінку й несу на ліжко. Коли її обличчя так близько, бачу широкі кола синців під очима. Не подобається... Не подобається бачити її такою ослабленою! Мене дратувала ситуація в цілому, але це ж не її почуття. Виходить мої? Я ще не поглинув її душу, звідки ж з'явилися ці емоції? Все через те, що у ній відьомська кров? Божевілля якесь...

- М-мг, - сонливо протягнула, перед тим як розплющити очі. Цей благородний колір, немов смарагд найвищої якості. - Ти повернувся? Щось трапилося?
- Чому питаєш?
- Бо ти так пильно дивишся.
- Просто зачарований твоїми очима, - таки кладу її на ліжко та сідаю поруч. - Зробив все, як ти просила. Залишилося почекати.
- Добре, поки вітавці знайдуть причину це виграє нам час.
- Багато думаєш, - накручую пасмо рожевого волосся. - Тобі варто відпочити.
- Ні. Надто багато справ. - намагалася піднятися, але я випередив. - Арет, відпусти!
- Хочеш вмерти від перевтоми швидше, ніж я витягну з тебе душу?

Довелося закутати Оріану в ковдру та лягти поруч затиснувши її в обіймах, аби у неї й шасну не було на втечу. Звісно мої дії спершу обурили жінку, однак втома взяла верх...

- Ти схожа на великий рогалик, - крізь усмішку кажу.
- Замовкни! Я тобі ще пригадаю це, - мило погрожувала. - І можеш повернутися в подобу демона?
- Що? - якесь дивне прохання.
- Мені подобається як сяють твої очі в темноті, та й почуваюся у безпеці.

Ці слова мов медом тягнулися на серцю, однак...

- Ти ненормальна? За логікою я - пожирач. Ти - моя здобич. В якому місці можна почуватися у безпеці поруч зі мною?!
- Ха-ха. - дзвінко засміялася. - Мабуть, дивно, але це правда. Коли ти поруч, я знаю, що ніхто мені не нашкодить.
- Якась збочена думка. Хоча, можливо саме через твою ненормальність мені так цікаво з тобою.

- Звучить як комплімент.
- Але це не так. Мені б було набагато простіше, якби поводилася як звичайна людина.
- Простіше для чого? І що ти маєш на увазі про "звичайна людина"?
- Маю на увазі, мені б хотілося, щоб ти принаймні любила себе.
- Але я і так люблю себе. - схоже вона і не підозрює проблему.
- Уявімо людину, котру ти любиш, - обличчя Оріани скривило. Дідько, це ж болісна тема для неї... - Не обов'язково чоловіка! Сестру, чи брата... - намагався виправитися.
- Я зрозуміла! - з нотками злості гаркнула.
- От як би ти проявляла свою любов, щоб рідний зрозумів твої почуття?
- Родинні зв'язки вже говорять за себе. Але якщо ти питаєш, то я б піклувалася, дарувала подарунки, запрошувала б провести час разом, обіймала та намагалася б бути міцною підтримкою.
- То що з цього ти робиш сама для себе?
- Тобто?
- Як ти піклуєшся про себе, робиш подарунки, проводиш час?- вираз її обличчя змінився. - Якщо все перераховане тобою раніше ти здатна робити для когось, то чому ж не можеш зробити для себе?
- А маю?
- Ріано, я демон. Людська тематика мені близька, але чужа. Відповідь тобі варто шукати самій. Хоча, здається, ти вже і так її знаєш, просто боїшся озвучити.