21. Воєвода

Оріана Чорногірська

Криваве сяйво в обрамлені чорних очей, немов чергове попередження - він не людина... Мною мав би керувати страх. Нехай у формі пухнастої тваринки Арет і милий, однак в істинній подобі від нього віє небезпекою... Чимось темним та зловіщим. З давніх-давен заведено, що люди бояться невідомих та незрозумілих речей, отож мій страх був би обґрунтованим. Проте, пожирач мене не лякає. Ні в першу зустріч, ні зараз... Це дивно. Може я під якимись чарами? Хоча... Якщо це була б правда, то сумніваюся, що могла б над цим думати.

- Оріано. - баритонною протягує ім'я.

Його срібні вії, що обрамлювали ці дивовижні очі, повільно опустилися. Пожирач тяжко видихнув та схилив голову до стіни, все ще сидячи на підвіконні. Чорна жилетка, одягнута на голе тіло, хоч була з незрозумілого мені матеріалу, але звабливо облягала його треноване тіло. А звідки він бере одяг? Кожного разу коли перекидається у людину на ньому щось новеньке.

- Оріано? - пропалював поглядом. - Що з тобою?

Пожирач з грацією хижака підвівся та за кілька кроків наблизився. Тепер його постать височіла наді мною, а квітковий аромат півоній став різкішим. Мені довелося задерти голову, щоб зустрітися з його поглядом.

- Ти якась дивна. Не подобається моя справжня подоба?
- Хіба може не подобатися? - дурнувато усміхаюся. - Ти настільки гарний, що якби могла, намалювала б з тебе картину.

Погляд пожирача з недовірою на мене покосився, але вже у наступну мить на його обличчі з'явився ледь помітний рум'янець. Арет засоромився?! І не встигла зауважити, як чоловік повернув свій звичний вираз...

- Знаєш, я вже звик до твоєї дивакуватості.
- Можна помацати?
- Що?! - різки відскочив назад.
- Ріжки. Давно над цим думаю. Цікаво, які вони на дотик.

Пожирач обдарував мене обурливим поглядом, в тім пішов на зустріч моїй забаганці. Покірно схилив голову й дав торкнутися до акуратної пари ріжок, що стирчали з-під срібного волосся трохи вище чола. На дотик вони були гладкі та теплі, невеличкої форми. Моєї долоні вистачало, щоб повністю обійняти ріг! На кінчиках загострені й покриті замислуватим золотим орнаментом. Через приглушене світло у кімнаті я не змогла чітко розгледіти візерунки.

- Ще довго? У мене шия затекла, - Арет відсторонився випрямивши спину.
- Куди так раптово зник? Я тебе чимось образила?
- Не неси дурню. Часом ти вмієш зіграти мені на нервах, однак я не можу залишити свого контрактора. Я відчув енергію іншого пожирача й вирішив не тягнути, як з попереднім, а одразу розібратися. Але не очікував, що цей непотріб Адамант сюди припхається!
- Ти поранений?! - помітила тоненьку цівку крові, що стікала з його долоні.
- А? Це подряпина, - простягнув руку, - вже затягується, бачиш? Не відривайся на дрібниці, ти вже склала необхідні речі?..

                 *******************************************************************************************

Великий князь не церемонився. Як тільки прибула до палацу - одразу телепортував до Міцного. Самотня аристократка, з одним сагайдаком та луком виглядала, як те ще "підкріплення!" З такою ж думкою мене зустрів тутешній воєвода, аристократичного походження - Всеволод, отримавший від князя прізвище - Золотокрилий. Це була наша перша зустріч, і, якщо я принаймні щось про нього чула, то він - ні духом про події за межами фортеці. Навіть не дивно, що в його погляді стільки осуду...

- Я покажу вам ваші покої, де ви зможете перепочити, - крізь зуби промовив.

Це був високий, широкоплечий чоловік, з міцним тілом. Тонке пасмо чуба на виголеній голові, як символ бувалого воїна та золоте кільце у вусі, що свідчило про визнаність іншими його бойових заслуг. По суворо кинутій фразі, одразу стає зрозуміло, що Всеволод не збирається зі мною панькатися.

- Зухвалий малий, - подумки розмовляв пожирач. - Такі не рідко вмирають на полі бою через свою впертість.

Я йшла позаду воєводи, отож не могла роздивитися обличчя, однак помітила чисельні шрами на руках. Цікаво, скільки йому років? Якщо брати в розрахунок коли він отримав цю посаду, то, приблизно, трохи більше за тридцять. Суворий воєвода Золотокрилий, що здобув славу та визнання завдяки кільком успішно придушених заколотів проти панівної гілки. Хоча, не можна відкидати і те, що Всеволод брав участь у війні за золотий шлях.

Ех! І цього здорованя мені потрібно приручити?! Порівняно з його здобутками, я просто мала квіточка з аристократичної теплиці.

Князівський телепорт переніс мене одразу в актову залу фортеці, отож мені було складно зрозуміти в якому напрямку мене веде воєвода. Тут досить темно. Товсті стіни, вузькі вікна, крізь котрі проникає мінімально світла, сирість в довгих коридорах, і як вишенькою на торті - гризуни. Просто акційна пропозиція для відпочинку молодій пані.

- Прийшли. - коротко кинув та відчинив переді мною двері. - Від сьогодні - спите тут.

Кімната розміром з комірчину, без жодного вікна, однак з каміном. Одномісне ліжко, чайний столик і два крісла - всі необхідні зручності! Освітленням тут слугували факели розміщені на стінах, а також старенький посвітач, котрий можна взяти у руки. Ем-м... Суворо. Навіть для такої не вибагливої аристократки, як я, тут абсолютно не затишно! Проте, не той час, аби прирікатися.

- Щиро вдячна за супровід! - ввічливо усміхнулася. - Впевнена ви знаєте, для чого я тут. У нас не так багато часу, я б хотіла оглянути територію та план оборони фортеці, котрий ви підготували.
- Впевнений, ви втомилися. Відпочиньте з дороги. - черговий раз відхрещується. Толерантний підхід не працює, отож гратимемо за твоїми правилами!
- Всеволод Золотокрилий, - чітко вигукнула! - Смієш мені перечити?! Ставиш під сумнів накази Великого князя?!
- ЩО?! - аж відсахнувся!
- Великий князь дарував мені золоту печатку з тризубом й відправив сюди задля оборони фортеці. Нехай даний наказ тобі й не до вподоби, але ти не та людина, котра б могла заперечити! Володар якому служиш - не дурень. Отож у нього були свої причини відправити мене сюди й це означає - тепер наші долі тісно зв'язані. Ми - або вистоїмо перед ворогом, або обидвоє ляжемо захищаючи ці землі! Якщо маєш клепку, то не витрачай сили на прирікання зі мною. Спрямуй цю енергію на оборону, воєводо Всеволоде!
- Хех! - хмикнув здоровань. - Були причини кинути, фактично на передову, молоду панянку?! - на його обличчі ходили вени. Здавалося, от-от вони луснуть й кров хлине рікою... - Я досвідчений воєвода, думаєш зможеш мені допомогти?! А чи не переоцінюєш себе, м?!
- А чи не переоцінюєш себе ти? - відкинула формальності та з викликом глянула.
- Здуріла? Знаєш з ким говориш? Думаєш, той шмат золота у твоїй кишені має тут хоч якесь значення?! Одним махом можу перерізати твою тонку шию та кинути тіло зголоднілим псам! А в столиці сказати, що загинула під час облави. Все! Кінець казочці!
- Сподіваюся воюєш ти краще, ніж погрожуєш, - в голові зашумів дзвінкий сміх пожирача. Йому явно подобалася ситуація та емоції, котрі відчуваю...