19.2

Адамант Велій

Куди вона зникла?! Дідько! І ця її потвора явно не звичайний домашня тваринка. Невже фамільяр? Так вправно збив зі сліду натренованих псів, наче навмисно виконував наказ господарки. Але звідки в Оріани фамільяр? Рід Чорногірських ніколи не славився цим. Та й в їхніх історичних хроніках про фамільярів ні слова. Чи могли Чорногірські приховати від княжої сім'ї даний факт? Щось сумніваюся. Який зміст приховувати? Батько Оріани хоч і не був жадібним до влади, однак ніколи не відмовлявся від можливості прославити та звеличити вплив роду. З фамільяром князь швидко підвищив Чорногірських з міської знаті до якогось боярина.

Тоді... Оріана сама зуміла викликати магічне створіння та приручити його? Але ласка? Ніколи не чув, щоб фамільяри були настільки маленької форми. Егх! Нічого не розумію!

- Он вона! - крикнув хтось з моїх пішаків.

Треба відкинути зайві думки. Зараз найголовніше - спіймати Оріану. Вона не повинна отримати право від князя! Ми розірвемо наші стосунки, коли я цього захочу! Ніяк не інакше, Оріано!

- Пане Адаманте, ми знову загубили її слід.

Чорт! Безкорисні бовдури! Четверо здоров'яків не здатні впіймати одну тендітну аристократку! Кров кипить, пульсує по венах! ЯК же бісить! Стискаю лук та рухаюся вперед. Я все одно тебе спіймаю, як би не опиралася! Інтуїція мене не підвела й Оріану знайшов доволі швидко. Правда, здаватися вона не збиралася. Це була захоплива погоня. Дійсно відчуваю смак полювання. Треба відати належне - Оріана доволі швидка та спритна, через що бажання її впіймати лише збільшувалося.

- Вона відьма, чи що? Наче у повітрі розчинилася? - обурювалися шмаркачі.
- Я вже втомився за нею бігати. Може...
- Замовкніть! - роздратовано кричу.

Ідіоти! І це спадкоємці своїх родів? Слабкі хробаки, без краплини мізків! Такими легко маніпулювати, але складно досягнути успіху. Часу обмаль, скоро пролунає сигнал про кінець полювання. Я мушу її впіймати!...

- Небо багряніє, час повертатися до арени.

Після легковажно кинутої фрази черговим бовдуром, пролунав сигнал! Чорт! Чорт! Їй вдалося...Ця битва програна. Але...

- Ха-ха! Аха-ха! - виривається іронічний сміх.
- З вами усе гаразд, пане Адаманте.
- Все чудово. Це ж не кінець.

В голові вже вимальовувався чіткий план, як обіграти її дурнувату витівку з дівочим прізвищем та й обійти решту підводних каменів. Даремно ти кинула мені виклик, дорогенька!

                            ***********************************************************************************

Як і гадав, Оріана зі своїм результатом увійшла у першу десятку, а саме зайняла дев'яту позицію після полювання. Цього достатньо, аби гучно заявити про своє бажання розірвати заручини, адже її ім'я світилося на кожній сторінці новин, разом з переможцями. Навіть молодий княжич тепер зацікавлено споглядав у її сторону. Справа набирає обертів, яким би не був прихильним до мене Великий князь, але, якщо молодий княжич втрутиться, то ваги потягнуться не на мою користь. Треба перемогти на турнірі та закрити рота Оріані. Зіграю на невеличкій сварці між закоханими. Тоді всі дії Оріани знеціняться, а думки аристократів не поділяться. Все одно тут не має гідних суперників для двобоїв, отож виграти буде не складно...

Десятка переможців вистроїлася в центрі арени та слухала нудні промови ведучого. Ми з Оріаною стояли навпроти одного пожираючи погляд! Думає, що вже перемогла. Хах! Наївна! Ніколи не недооцінюй противника!

Проте... Високо піднята голова, широко розправлені плечі та високо заплетений хвіст, волоссям котрого бавився вітер. Довгі пасма, що переливалися під світлом заходу сонця... Неймовірно...гарно... На фоні коренастих молодиків Оріана була яскравою, але тендітною постаттю. ЇЇ широко розкриті, зелені очі дивилися прямо на мене, наче зазираючи в саму душу! Холодний, але пронизливий погляд, що позбавлений емоцій... У ньому вже не читалося захоплення, ніжність, чи кохання. Від нього не віяло теплом та безмовною покірністю. Хіба не цього я завжди прагнув?.. Бісився від найменшого прояву почуттів з боку Оріани. Її прихильність обтяжувала, а присутність - дратувала. Я не міг зрозуміти - чому вона мене кохає? У нас шлю за домовленістю, яке кохання? Це рішення наших батьків, не наше! Хіба цей факт не мав тебе обурювати?! То чому ж ти залишалася такою радісною? Я ніколи тебе не розумів. Ніколи... Однак... Хоч теперішня поведінка саме те, чого бажав!... Я і не знав, що твій холодний погляд так болісно обпікатиме...

- Княже! Великий княже! - в повітрі заіскрилася магія зв'язку. - Вітава напала на наші землі!