14. Мені огидний!

Мене накрила хвиля гніву! Як тільки посмів! На кінчиках пальців заіскрилася магія, але не моя. Це був Арет! Не знаю яким чином, але відчула його жагу до вбивства. І це не просто метафора! Енергія пожирача змінювала колір й тиснула на свідомість. Я навіть забуло про свій гнів на Адамата, адже зараз мене охопив страх. Первісний інстинкт, перед яким прісніють усі інші почуття!..

Арет збирається його вбити! Панічна думка котра мені не сподобалася! Рука Адаманта слабне і я скориставшись моментом вириваюся з його лап, заліпивши дзвінкого ляпаса! Арет намагається перекинутися у свою істинну форму, але я з усіх сил не даю йому цього зробити! Страшно! Хапаю ласку на руки й вибігаю з кімнати! Чхати хотілося на Адаманта і що він собі думає!

- Арет! - кличу пожирача, котрий наче у транс потрапив. Його енергія буянила, а мені з кожною секундою ставало все важче стримувати натиск!

Голова йшла обертом, свідомість повільно розтікалася крізь пальці, але я не здавалася! З усіх сил хапаюся за реальність! Не можна непритомніти тут. Арет, благаю, отямся! Тільки думки пожирача були десь далеко... Боляче. В грудях пекло! Відчуття, котрі складно описати. Сльози бризнули у вічі. Терпи, Оріано! Треба боротися! Чорт, Арет!

- Та отямся вже! - злісно вигукую!

Не знаю, що саме далі трапилося та пожирач зник... А разом з ним і всі попередні симптоми. Якого дідька? Падаю на коліна, бо ноги не тримають. Лячно... Серце все ще калатає, наче навіжене! Але одна думка гріє - Жива!..

Я можу помилятися, звісно...Але... Гадаю Арет втратив самоконтроль і ледь не витягнув з мене душу. Хоч всіх тонкощів не знаю, проте причиною явно став цілунок Адаманта. Можливо випалення дало якийсь негативний ефект і це вплинуло на пожирача?.. Або...

- Оріано? - знову цей мерзотник! Та дай мені спокій! - Що таке?

Чоловік швидко наблизився і смикнув за руку, щоб допомогти підвестися. Вийшло доволі грубо і незграбно, хоча йому так не здалося... Думаю чари випалення послабли, адже замість байдужості в мені спалахнула злість!

- Скільки разів тобі повторювати, не торкайся мене!

Адамант завмер на мить, витріщившись шокованим поглядом. У мене не було бажання залишатися з чоловіком віч-на-віч, тим паче коли пожирач не поруч... Хоч з Аретом знайомі всього нічого, та й він не людна, однак з ним почуваюся у безпеці. Певно мені імпонують такі договірні стосунки з чітко прописаними ролями. Нехай в кінці він і забере мою душу, та до цього моменту, впевнена, пожирач не дасть втрапити у халепу.

- Що раніше, що тепер... Тільки тобі вдається збісити мене з пів слова.

Адамант без сумнівів, різко схопив за лікоть! На блідому обличчі жодних емоцій, проте це лише на перший погляд. Роками виточена звичка! Маска, котра вже в'їлася у шкіру й котрі він ніколи не знімає. Але очі... Лише в них можна побачити істину! А в його очах зараз плескався гнів! З одного боку, я тріумфувала. Його жалюгідні спроби повернути мою минулу модель поведінки - тішили самолюбство. А з іншого, в мені прокидалося якесь дивне, зле, раніше не відоме почуття.

Адамант не зупинився на "диво-глядках", чоловік шарпнув до себе й потягну назад у спальню. Тепер я була схожа на бездушну ляльку, котру господар чіпає за власної примхи, зовсім не турбуючись про стан забавки. Мені не хотілося підіймати шуму, адже всі тутешні кімнати забиті бояринами, один хибний крок і моє життя після розлучення піде в домовину. Звісно Адамант про таке й не подумав. Мені завжди було складно передбачити хід його думок, особливо зараз.

Заштовхнувши всередину кімнати, чоловік зачинив двері та кинув мене на ліжко. Я навіть рота не встигла відкрити, як той навалився зверху! Тепер моя черга лютувати!!!

- Відпусти! - шипіла, немов змія! Якби можна було спалити людину гнівним поглядом, то зараз від Адама нічого б не залишилося! - Ти у своєму розумі!

- А що не так? Хіба не цього ти хотіла? - притиснув мені руки над головою. От, лихо! І не поворухнутися!

- В тебе з'явився новий синдром? Звідки стільки впевненості, що я тебе хочу? Ти мені огидний, Адам!

- Ха-ха! Я маю в це повірити? - він остаточно збожеволів?! - Чи не ти ніжилася в моїх обіймах, шепотіла слова кохання та стогнала піді мною?! Забула, як приходила опівночі в мою спальню в пошуках ласки? Благала крихти уваги? Чи це була не ти, Оріано?!

Кожне його слово, як черговий поріз по серцю. Хіба випалення не має вберегти від подібних емоцій? Спогади швидко блиснули в голові. Дні сповнені самотності, та ночі очікування. Жалюгідне існування наповнене болем та приниженням хотілося б забути... Щось мокре покотилося по щоках... Але звідки сльози? Думала, у мене їх більше не залишилося.

- Оріано? - розгубленість в його голосі ще більше травмує. Не пам'ятаю, чи колись плакала перед ним...

- Хіба не цього ти хотів? Що за реакція?! - крізь сльози, образу та біль, просочувалося ще дещо... Здається це була ненависть... Липке, тривожне, але таке яскраве відчуття! Ні-ні! Відганяю подібні думки. Це надто сильне почуття, щоб витрачати його на Адаманта!

- ТИ...- здається весь його запал зник. Чоловік швидко забрав свої руки від мене, але продовжував нависати зверху.

- Я кохала тебе, Адаманте. Справді... Сильно... Настільки, що без вагань віддала б з життя заради тебе! Я присвячувала усю себе тобі, відкрила душу й захлинулася від плювків, якими ти нагородив! Я не була дурною, чи наївною!.. Просто закоханою! Мене не хвилювало суспільство, статус, чи репутація, я лише хотіла залишитися поруч з тобою! - мабуть, це був крик душі з мого боку, хоча й ніколи не планувала казати йому все це...- Але ТИ... Ха-ха! - вирвався іронічний смішок. - Аха-ха-ха! - я реготала, наче божевільна і не могла зупинитися!

Адамант мовчки спостерігав за мною і навіть не намагався щось сказати. Хоча, мене б обурила будь-яка його відповідь.

- Фух! Байдуже, - заспокоївшись продовжую. - Це моя провина, що впустила в серце того, хто його абсолютно не вартує, - тепер полегшало і на обличчі одразу розцвіла хижа посмішка. - Нехай минуле залишається у минулому. Сподіваюся до тебе нарешті дійшло, наскільки став мені огидний.