12. Я благала?!

Оріана Чорногірська

Під ногами з'явилася якась пентаграма. Через її слабке сяйво мені було важко розгледіти намальовані символи. Через секунду простір в межах пентаграми змінився й нас затягувало вниз.

- Не хвилюйся. Все добре, - наче намагався заспокоїти. - Просто на сьогодні досить контактувати з Адамантом.

Спершу хотіла заперечити, але... Але навіщо? Біль все ще пульсував на кінцівках і я здогадуюся, що причиною став мій колишній. Тільки як? Хіба випалення не блокує мої почуття до нього? Що ж трапилося? На моє німе питання Арет відповів:

- Я вже сказав - досить! - його пальці обережно схопили моє підборіддя, задерши голову догори, щоб наші погляди зустрілися. - Більше не маєш про що думати?! - його очі небезпечно блиснули, як то в кота перед нападом...

- Я в нормі, - швиденько відповідаю та прошу опустити на землю. - А де це ми?

Довкола височіли дерева, ми стояли на окраїні лісу, але було важко зрозуміти - де саме?

- Бачиш той пагорб, - спокійно промовив вказуючи рукою, - за ним вже відомий тобі телепорт до столиці.

- Ого. Ти переніс нас так далеко? А чому раніше не розповідав про свою здібність?

- Здібність? А як ти вважала ми подорожуємо між світами?

Хм-мм. Доволі логічно. Дивно, що раніше про це не подумала. З мого боку взагалі дивна поведінка стосовно Арета. Своєю тихою присутністю завжди поруч зі мною... Спостерігає, вивчає, ділиться знаннями, переслідує свої цілі... А я? Я ж зовсім нічого про нього не знаю. Сприймаю компанію пожирача, як належне. Зовсім не схоже на мене...

- Оріано? - врешті питає. - Тобі вже краще? - з турботою запитує. Я чудово розумію, що вся його поведінка зав'язана на договорі, що я для нього всього лише жертва, котру з часом він із задоволенням поглине. Така доля тих, хто зв'язався з пожирачами. У мене не виникає жодних ілюзій, але не можу сперечатися з тим фактом - нехай і награна турбота, однак приємно.

- Повторюю - я у нормі. До речі, що ти зробив з Адамантом? Він не літає там ошпареним, через те, що побачив створіння з потойбіччя?

- Ні. У пожирачів правило - не розкривати себе перед іншими людьми, окрім контрактора. В рідкісних випадках доводиться вбивати очевидців. Я зачарував Адаманта, щоб тому ввижалася твоя присутність поруч. - Арет підхопив за руку й повів у затінок. Демон скинув коротку накидку зі себе та постелив на землю. Його вираз обличчя говорив за себе, отож не опиралася і сіла на підготовлене місце.

- Дякую за люб'язність. Навіть не підозрювала, що у пожирачів такі манери, - усміхнулася. Пожирач вмостився поруч, просто влігшись на землю.

- А тобі здається, що на культурну поведінку здатні лише аристократи? - у його тоні не було жодної злості, чи отрути... Проте, однією короткою фразою зміг мене засоромити. Звісно з мого боку це був звичний жарт, але, хіба не подібні слова кажуть зухвалі недоумки? Прошарок обмежених людей, котрі все що вміють, це користуватися своїм статусом і зневажати тих, хто стоїть нижче? Проблема навіть не у випадково сказаному жарті, я дійсно не сприймаю Арета за створіння рівного людям. Хоча з огляду сили, магії, знань - він у всьому кращий. Але... Але не людина. Моя свідомість не сприймає картинку демона, що спокійно розпиває чай, грає шахи, чи пише вірші.

- Розкажи щось про себе, якщо не хочеш, щоб я і далі сприймала тебе за тваринку з кровожерливим поглядом, - Арет усміхнувся, але не квапився з відповіддю. - Ти й так мене вб'єш з часом, хіба є різниця, чи знатиму щось, чи ні?

- Оріано, ти завжди так вільно говориш досить неочікувані речі, але , у будь-якому разі, мені подобається твоя компанія. Розказати щось про себе... - вдумливо протягує. - У мене доволі бунтівний характер, через що складно знаходити спільну мову з іншими.

- Справді? - щиро здивувалася. - Ніколи б не подумала. Навіть навпаки, з тобою так легко завести бесіду.

- Ха-ха! Звісно, адже зазвичай ти ініціатор розмови. Та й не можна порівнювати тебе з нормальними людьми! Перший час я сприймав тебе за божевільну.

- Жартуєш?

- Думаєш багато адекватних людей хапатиме пожирачів, щоб погладити? Словом, я не надто комунікабельний, і не вмію коритися дурнуватим законам. Отож, з легкої руки моїх ненависників, отримав суворе покарання й провів близько двадцяти років в ув'язнені.

- У пожирачів теж є тюрми?

- Ну, наш світ не суттєво відрізняється від твого. Пожирачі теж створюють пари, народжують дітей, здобувають освіту, мають амбіції, друзів та ворогів. Багато наших технологій перейняли люди. Наприклад, той самий телепорт - це винахід зі світу пожирачів.

- То його створювач мав договір з пожирачем? - Арет стверджувально кивнув. - Як цікаво, а хто ще з відомих особистостей мав домовленість з пожирачами?

Мене дуже зацікавила дана тема, однак пожирач не хотів відповідати. Дідько! Просто замовкнув і все! Хто ж так робить? На мої кілька хвилинні вмовляння він не реагував, отож вирішила здатися. Принаймні сьогодні. За іншої нагоди я обов'язково дізнаюся! А поки не повернувся Адамант, теж полежу на траві...

*****

Після короткого перепочинку я стояла неподалік телепорту до столиці й очікувала влучно моменту, щоб наблизитися до Адаманту. Чоловік все ще знаходився під дією чар пожирача, отож розмовляв сам зі собою та шкірився. Виглядала уся ця ситуація доволі лячно. Вкотре переконуюся, що Арет не людина...

Оскільки наш з Адамантом екіпаж плентався десь далеко, то можна вважати, що мені пощастило і дивакувату поведінку колишнього ніхто не помітить.

- Оріано, - одразу гукнув, як тільки чари пожирача остаточно були зняті, - підійди.

Його наказовий тон обурив, але я стерпіла. По-перше, мені вийде боком, якщо Адамант щось запідозрить. По-друге, не хочу привертати увагу простих пересічних людей, що тут ходять...

З натягнутою усмішкою наблизилася, після чого той різко притягнув до себе. Арет одразу активізувався й зашипів, все ще сидячи у мене на плечі. Гадки не маю, чи вміють ласки шипіти. Схоже Адамант теж не в курсі, тому й бровою не сіпнув.

- Твій улюбленець починає мене дратувати, - сухо додав колишній.

- На жаль, нічого з цим не можу вдіяти, - намагалася відсторонитися, але чоловік лише сильніше стиснув зап'ясток. - Пусти, - холодно відповідаю.

- А кілька хвилин тому зовсім інакше поводилася, - не розумію про що він, проте звучить не приємно. - Схоже ти увійшла в азарт зі своєю грою. - в його очах пускалися бісики! Чоловік говорив усю цю нісенітницю з такою впевненістю, наче це загально відома істина! Гидко! Бридке відчуття в животі, немов ось-ось, знудить!

- Оріано, - злий, але заспокійливий голос Арета в голові, - він мене бісить! Якщо хочеш, я нутрощі йому повириваю!

Сумнівна підтримка з боку пожирача, але мені полегшало. В цю мить його ідея здається не поганою... Однак, свою голову я ще ніде не відбила, тому стукаю ласку по лапці, заборонивши якось діяти.

- Ходімо в портал, ти ж не хочеш запізнитися? - намагаюся перевести тему.

Адамант якийсь час продовжував вдивлятися у моє обличчя, немов шукав там відповідь. Холодний, навіть зневажливий погляд, котрий той дарував мені щодня. Правда є невеличка відмінність - надто довгий контакт. Він чогось очікує від мене? Чи собі дофантазовую? Дивне відчуття...

- Не відпускай моєї руки, - доволі спокійно продовжив, - не хочу потім тратити час на твої пошуки. Столиця доволі небезпечне місце, якщо втрапиш у халепу, це обов'язково вплине на репутацію сім'ї.

Це останній раз, коли я змовчала! Після рішення про розірвання шлюбу, здавалося його ставлення змінилося, але ж ні. Ми знову повернулися до тих стосунків. Впевнена, його слова б мене зачепили, якби не випалення. Однак зараз це не має значення. Ця його пихатість! Здається ще трохи і я сама його вб'ю!

За мить нас перекинуло до столиці. Цього разу неподалік майдану єдності. З цього місця розпочинається найпопулярніша подія князівства! Скупчення народу дійсно вражає. З такою масою людей дійсно легко загубитися. Але такий перебіг подій все ж мені більше подобається, ніж триматися за руку з Адамантом. Мої короткі спроби вирвати руку закінчилися поразкою... Хоч цей виродок і сказав триматися міцніше, проте саме він стискав мою долоню й не відпускав. Мене трохи тішило, що це не та рука, на якій сиділо випалення. Інакше ця ситуація добряче нервувала...

- О, Леда! - вирвалося у мене, коли побачила знайому фігуру. Дивно, але чоловік почув мене попри увесь шум довкола. - А поруч з ним хіба не твоя?... - забула, як її звати.

Адамант помітно напружився й різко відпустив мою руку. Фух! Яке полегшення! Леда зробив кілька кроків на зустріч, а за ним і знайома мені панянка. Я кинула погляд на Адаманта, цікаво, що він робитиме?

- Вітаю, боярине Велій, - першою привіталася пасія Адаманта. - Давно не бачилися. Рада зустрічі.

- Сніжано, що ти тут робиш сама?

- Я приїхала у супроводі брата, але побачила знайоме обличчя, - натякає на Леду, - підійшла привітатися. Неочікувала побачити Вас у супроводі вашої чарівної нареченої, - невинно кинута фраза, як чергове нагадування про моє хитке та нікчемне місце поруч з цим чоловіком. Що ж, це дійсно так. Я власноруч зруйнувала свою репутацію закохавшись в Адаманта й поводившись, як дурепа. Минулого не перепишеш, однак майбутнє все ще у моїх руках!

- Що дивного у супроводі моєї нареченої? - дивно, що ти взагалі про це заговорив! - Тим паче Оріана благала взяти її зі собою, я ніяк не міг відмовити.

Пробачте?! Благала?! Я, тебе?! Та скурвий син, скільки в тобі впевненості, коли брешеш прямісінько переді мною?! Я закипала від злості, нехай на емоціях, однак у мене швидко з'явився чудовий план відігратися і пришвидшити наше розлучення!