11.1

Арет Драган

Похмурі стіни храму, де сирість та пліснява замість фресок. Холодний мармур під ногами, що місцями тріснув. Самотня бібліотека з давніми книгами на забутих мовах. А ще велетенська статуя батька в центрі усього, щоб не забувати через кого тут. Це мій дім останні двадцять років... Чи точніше в'язниця? Вже й сам не впевнений...

Коли сидиш замкнений роками, то й плин часу змінює річище. Коли дивишся у вікно лише для того, аби переконатися у порі року, то жодних емоцій побачене не приносить. Коли ти пожирач, то все втрачає сенс...

Нудно. Нудно. Як же нудно! Невже зовні досі не знайшлося тої людини, що здатна мене прикликати?! Та якби знав, що в ці наступні пару десятиліть існуватимуть настільки слабкі люди, то нізащо б не зупинився! Агр! Сам винен! Той бовдур з панівної гілки мене вибісив, все чого хотів - налякати. А мені вже зраду приписали. Дякую, батечкові! То це такий у нього план з перевиховання сина?! Чи це вони мене бояться? Дідько! Як складно! Скільки б не думав, а відповіді так і не дізнаюся, допоки не вийду звідси! Чортів храм покаяння!!! Як вирвуся на свободу, то обов'язково рознесу тут все! Жодного каміння на місці не залишу! Бісить! Бісить! Все бісить!..

О? Коло виклику? Та невже?! Серед тої купи їди, знайшовся той, кому під силу викликати вищого пожирача?! Бу-га-га! Ще ніколи так не радів людським бажанням! Ну, давай. Продовжуй заклинання. Ей!.. Ей! Чому у відповідь тиша?! Мене що, дитина кличе? Чи тупоголове людисько, котре читати не вміє?!

Ні-ні! Я тут вдосталь просидів! Намагаюся натягнути зв'язок поклику. Поки не надто дієво, нас розділяє кілька вимірів, отож особливо і не вхопишся. Стривай! Кров! Бу-га-га! Мені дали краплю крові?! Там на горі позабували всі тонкощі виклику? Певно хтось на межі життя і смерті, інакше не розумію, навіщо робити зі свого життя ставку для мого виклику.

Наш зв'язок натягнувся і набув кольору крові! Тепер не складно по ньому вийти на поверхню... Ще трохи, ще кілька секунд і я на волі! Так! Що може бути приємнішим? Свіже повітря у нічну прохолоду, що наповнене свободою! М-м. Запах моєї жертви. Схоже відьма. Мені щастить. Їхні емоції, кров, кістки та душі - вищого ґатунку! Хочу її побачити. Зазвичай я чекаю, поки сили відновляться, аби мати змогу прийняти свою істину подобу і не затягувати часу з поглинанням жертви. Та сьогодні зроблю виключення. Надто цікаво, що ж за відьмочка?!

Це тіло хоч і гнучке, однак доволі повільне. Поки застрибнув на підвіконня - захекався! Фух! На місці. І де моя відьмочка?!

Жінка повільно підіймалася з підлоги. Певно мій виклик дав про себе знати. Ну, пробач. Сама мене покликала. Я зацікавлено спостерігав за своєю жертвою, оцінював, як краще її поглинути...

- І все ж... - важко видихнула. - Іди сюди!

Що? ЩООО?! Ці нахабні руки схопили мене! Мене - пожирача душ! І ці пальці... Вона мене гладить? Якась божевільна, чи як? Невже не знає, хто перед нею? Люди, які бачили істину форму пожирачів - поглинуті. Залишилися лише ті, до кого нам не було особливо діла. Вони бояться нас, розпускають плітки, присвячують літературні твори! Особливо навіжені буває, взагалі - поклоняються! Не могли ж зникнути у цьому світі всі знання про пожирачів за два десятиліття моєї відсутності?! Настільки змінитися людське ставлення до нас..

- От, як така мила мордочка може займатися такою лячною справою? Ех, нічого не розумію! Смерть? Звучить так абстрактно, - то вона не геть схиблена. Знає - хто я. Та ні! Заждіть. Вона знає хто Я, і все ще лізе обійматися?! Та вона реально навіжена!!! - Ей! Ти куди?

Я намагався вшитися тихенько, але мене впіймали!

- Сьогодні спатимеш зі мною, - з усмішкою прошепотіла та цмокнула у чоло. І перепало ж мені так влучити на хвору. Навіть не розумію, як їй вдалося мене викликати?!  Фух! В тім, байдуже..

 Це так мило. Заплющую очі від зідоволення. Жінка гладить, розминає лапки, усміхається. Ще ніхто не зустрічав з такою ніжністю...

Стоп! Арет, про що думаєш?! Та вона не адекватна!!! Пощастило ж тобі з жертвою ! Все! Треба погуляти, привести думки в порядок. Вистрибую назад на підвіконня. А?! Що знову? Жінка виперидила мої дії, стиснула у своїх обіймах та продовжувала цілувати. Ні! Стій! Не роби цього! Ти хоч розумієш, яке місце цілуєш?! Чорт! І нащо припхався сюди без сил? Кажу ж, припини цілувати! Прикриваю обличчя руками, тобто лапками, від сорому. Може вона якась збоченка? В тім, мені байдуже! Питання часу, коли її душа належатиме мені. Нехай розважається перед смертю. (Головне, щоб про цей момент ніхто не дізнався.) Тим паче в її обіймах доволі затишно...