5.2 Світ лукавства та омани

Мій погляд одразу зачепився за знайоме обличчя...

- Пане Ледо? - цю бороду не можливо не впізнати.

- Оріано? - з не меншим подивом глянув на мене. - Що ви тут робите?

- Ох, не треба формальностей. Ми майже ровесники, звертайся до мене звично, - намагаюся вичавити дружню усмішку.

Русоволосий молодик здивовано витріщився, неначе я розкрила якусь державну таємницю! Його сірі оченята так смішно розширилися, що вся брутальність образу зникла.

- Тоді ти теж, - кашлянув, - звертайся без формальностей. То що ти тут робиш? Наскільки знаю, після смерті батьків ти більше не виходила на гучні заходи.

- На це були причини, власне, як і зараз... Бачу, ти самий? Не бажаєш скласти мені компанію? - поцікавилася.

- Компанію?! - ще більше здивувався. - А де...

- Адамант там, - кивнула головою на карету попереду, звідки якраз виходив Адамант зі Сніжаною. - Як бачиш, він трохи зайнятий. - обличчя Леди так різко поблідло, що я злякалася!

- Тобі зле? - схвильовано питаю.

- Н-ні, - чухає бороду. - Просто здивований... І тебе це, - киває у їхню сторону, - не хвилює?

- Хвилює? - сміючись перепитую. - Більше ні, - серйозно відповідаю. - Ми збираємося розірвати заручини, ніби сам не знаєш, - зі сарказмом протягую.

- Але...

- Ледо, забагато думаєш. То складеш мені компанію, чи ні? - уважно вдивляюся в його очі.

- Не можу відмовити такій чарівній панні, - подав руку та обережно взяв мене під лікоть.

Задоволена результатом з усмішкою прямую до воріт. Там нас зустрічає Адамант з партнеркою... Хах! Його шокований вираз обличчя треба бачити! Власне емоція протрималася не довго, все ж Адам професіонал з удавання холоднокровного виродка.

- Як це розуміти? - не надто приязний тон.

- Що саме ти маєш на увазі?

- Я не з тобою розмовляю, Оріано! - а я вже й призабула його "тендітну" манеру поведінки зі мною!

- Адам, - спокійно звертається Леда, - не розумію твого обурення. В чому проблема? Ти ж маєш компаньйонку, - вказує на жінку поруч.

- Це не!.. - емоційно почав, але змовк. - Ти все ще моя наречена, - перевів погляд на мене, - не смій вештатися з іншими чоловіками та соромити моя ім'я! - смикає за зап'ясток, однак я не зрушила з місця! Натомість мене охопила злість, разом зі страхом! Заклинання! Він же може його розвіяти!

Емоції були такими яскравими, що на мить втрачаю розсудливість. Мій дзвінкий ляпас смачно прилітає по щоці Адаманта, від чого чоловік шоковано відступає. Пекуче відчуття у долоні трохи свіжить, хоча мене все ще розпирає від злості!

- Я не дозволяла тобі, - шиплю на колишнього, - торкатися мене!

Не знаю, як ця ситуація виглядає з боку, та й це не так важливо... Адамант притулив руку до щоки, все ще не в змозі вимовити слово. А на що ти розраховував, дорогенький?! Як же бісить! Як я могла дозволити йому так ставитися до себе?! Світова ідіотка! Кличе, коли заманеться! Говорить, немов зі слугою! Шарпає, як віником! Та чхати хотіла на твою репутацію, рівно стільки, як і тобі на мою!

Так, треба повертати холоднокровність. Випрямляю плечі та з аристократичною поставою прямую до головних воріт. Леда невпевнено наздоганяє. Чоловік спершу йде поруч, а після простягає руку. На мій допитливий погляд відповідає:

- Я ж сьогоднішній ваш компаньйон.

- Ваш?

- Твій.

Леда був одягнений у традиційний кунтуш (верхній жіночий і чоловічий одяг військового та шляхетного станів з відрізною приталеною спинкою та малими зборками й широкими розрізними вилогами на рукавах; рукави вузькі, комір відкладний двобортний; на грудях відкритий, в талії застібався гапликом(металева зачіпка, що пришивається до одягу проти петлі, і служить застібкою)) темних кольорів зі срібною вишивкою, підперезаний розкішним слуцьким поясом ( елемент заможності у чоловічому одязі, слуцькі пояси ткали з тонких шовкових, золотих та срібних ниток.) Його сьогоднішнє вбрання, наче було доповненням до мого. Такий збіг однозначно стане темою сьогоднішніх пліток...

- Що таке? - перед входом у бенкетний зал питає.

- Наш одяг, тобі не здається схожим?

- Той що? - схоже не розуміє.

- Плітки. Мене вони не особливо хвилюють, адже я збираюся повертатися до активного соціального життя, тож навіть вигідно трохи нашуміти перед цим. Та й у мене чудово підвішений язик, але ти... Якщо говоритимуть, що ти мій коханець...

- А! - усміхнувся. - Не переймайся цим. Скажу відверто, щось сумніваюся, що такі плітки поширяться.

- М? Чому?

- Бо, - взяв долоню та поцілував мою руку, - ти все ще не остання людина у цьому князівстві. Твої новаторські ідеї високо цінує сам князь, а про інцидент з підривом греблі досі ходять легенди!

- Це ти про ситуацію, коли на князівство неочікувано напало сусіднє королівство? Для успішності походу їм потрібно було захопити столицю, отож напад припав на землі Адаманта. Найлогічніше переміщення війська це підйом до порталу, звідки вже прямісінько до палацу. Через момент неочікуваності, у князівства не залишалося часу на мобілізацію, отож я виграла їм час наказавши підірвати греблю, щоб відділити війська від порталу. Це раціональне рішення, в ньому немає нічого такого. А те, що вода потопила ще добру сотню вояків, то випадковість. Тим паче та гребля була збудована прадідом Адаманта саме для цього.

- Ну-ну. Якщо розібратися, то Велії забули, або проігнорували цей факт і побудували кілька підприємств на тих землях, котрі ти ліквідувала якраз перед нападом. До речі, люди ще дискутували, чи нема у тебе здібностей передбачення.

- Просто то родючі землі, який зміст забудовувати їх підприємствами? Знаєш скільки у князівстві регіонів зі скелястою місцевістю, але помірним кліматом? Між іншим, після підриву греблю всі посіви пішли під воду. Як і половина складів із зерном. Тому мої дії мали й свої мінуси.

- Це тому ти продала все своє майно?

- Угу! Відчувала провину, мусила перекрити збитки.

- Хіба сама собі не відповіла? - тепло усміхається. - З такою біографією у тебе багато шанувальників, вище голову.

Його слова були приємними для мене. Я навіть не підозрювала, що моє ім'я крутиться у столичних кругах.

Ми увійшли до бенкетного залу. Тут вже зібралося трохи народу. Через суміш різних ароматів у мене запаморочилося в голові. Добре, що Леда такий спостережливий і підхопив за талію. Ми спустилися сходинками до залу із закусками, де менше народу і більш природні запахи. Живіт звісно забурчав, адже від ранку нічого не їла.

- Ненадовго залишу тебе тут, - посадивши на диванчик та вручивши тарілку смаколиків, каже. - Привітаюся з друзями й принесу щось випити, - киваю головою у знак згоди. - О! І не забудь подарувати мені перший танець, - підморгнув на кінець.

Пф! Не очікувала, що Леда може бути таким кумедним. Зазвичай він прагматичний сухар, зі схожою аурою, як в Адаманта. Не даремно вони ж друзі!  Для мене ж краще не втрачати пильності.