2. Чого хочу?

Я не квапилася до помістя. Ніч довга, чому б не насолодитися? Зоряне небо таке прекрасне! Цікаво коли останній раз милувалася ним? Пригадую, як у свої п'ятнадцяць полюбляла лежати на даху власної кімнати та милуватися зірками. А мама, немов провидиця, кожного разу знаходила і давала прочуханки! Якось я привела Адаманта на "своє" особливе місце, ми тоді ще не знали про  домовленість між батьками. ( А точніше, іноді вони підіймали дану тему, однак, це швидше для жарту.)  Здається, Адам тоді ледь не полетів головою вниз. Ха-ха! Весела була історія. Тепер ці спогади позбавлені ноток болю, власне як і ніжного трепету у серці. Треба було раніше навідатися до відьом, а не доводити себе до такого принизливого та жалюгідного стану!

В тім, вже пізно шкодувати. Минуле, нехай залишається у минулому... Разом з моїм рішенням на горизонті з'являються перші промінці світанку. Залишаю Сніжинку у конюшні та крокую до своїх покоїв. Помістя спить, навіть моя особиста служниця дрімає, хоча я і зникла з вечора. Цікаво, у цьому домі є люди, котрим я не байдужа? Не можу нарікати, тут до мене ставилися, як до господині помістя. Мене поважали, боялися, та виконували усі побажання. Як і належить майбутній дружині Адаманта, я перейняла усі справи помістя, керувала бюджетом, обирала речі для закупівлі, влаштовувала необхідні заходи. З часом до моїх обов'язків приєднався нагляд за жителями цих земель, оскільки Адаманта часто викликав Великий князь. Правитель високо цінує талановитих людей, отож мій колишній швидко здобув прихильність князя та місце при дворі. За таким шаленим успіхом прийшли й нові обов'язки. В Адаманта не залишалося ні хвилини вільного часу, саме тому я повільно перейняла частину його обов'язків, як боярина. Разом з цим рішенням мій авторитет всередині помістя зміцнився, отож жодних проблем з персоналом не виникало. Звісно довелося багато вчитися, хоч батько і ростив мене, як спадкоємницю роду, але в силу свого віку залишалися речі, котрих не знала.

- Пані Оріано? - здригнулася Анна, що дрімала на дивані у моїх покоях. - Ви повернулися?

- Набери мені гарячої води й біжи відпочивати, - наказую. - Ти, мабуть, втомилася. Сьогодні зроблю тобі вихідний.

- Але ж... - хотіла заперечити.

- Я сьогодні не планую нічим займатися, йди відпочивай.

Анна виконала вказівку, вклонилася та зачинила за собою двері. На мене напала апатія. Хоча на серці не відчувалося жодного болю, та бачитися з кимось не маю жодного бажання... Як дивно. "Не має бажання". А яке є? Чого, власне, хочу?.. Роздягаюся та залажу у ванну, випрямивши ноги. Гаряча. Обожнюю плескатися у гарячій воді - розслабляє. Думки повертаються до роздумів. Я перебирала спогади останніх п'яти років і нічого. Яким життям взагалі жила, якщо не можу пригадати жодного бажання?! Це ж треба було так відбити собі голову, щоб увесь світ крутився довкола одної людини?! Тепер соромно! Чорт! Дайте зникнути!

Після кількох хвилин розчарування, сорому та самокритики, я взяла себе в руки! Загалом Адамант не такий вже і поганий вибір. Якщо дивитися на початок наших стосунків, то він виглядав зацікавленим у мені. Харизматичний, холодний, зі сумним поглядом хлопець, таким його зустріла. Бліда шкіра, густі брови, чорні, як смола, очі та темне волосся. На моєму фоні він здавався чорнильною плямою, від котрої хочеться швидше позбутися. Але таким було лише перше враження, а далі...

- Моя пані, - постукав дворецький, - ви пропустили сніданок. Пан чекав вас.

- Орест, ти й сам знаєш, чекав він явно не мене, - дворецький змовчав...

- Ви не голодні? - врешті поцікавився.

- Підготуй для мене сніданок на задній терасі. Хочу поснідати на свіжому повітрі.

Насправді я просто не хотіла бачитися з Адамантом, оскільки все ще не вирішила, чого хочу. З одного боку, йому б здалося помститися, враховуючи мій характер та здібності - логічне рішення. З іншого, я ж нічого до нього не відчуваю, отож який сенс у помсті? Та й він дійсно не винний у моїй фанатичні закоханості. Розірву заручини, стягну грошей на власне помістя, як це передбачає закон князівства та побажаю щастя. Наче нічогенький план.

Мій настрій помітно покращився після того, як розібралася у собі. Поїду на кордон, або ближче до столиці, відкрию своє підприємство. О, заведу домашнього улюбленця! А ще...! Стоп! А це що?!

Дивлюся у свою гардеробну, а тут всі відтінки зеленого?! Якого?! М, пригадую... Цей довбень зробив комплімент мені у зеленій сукні. Святі маги! Мені негайно треба на закупи! Після інтенсивного пошуку вбрання іншого кольору я врешті знайшла! Ніжно жовта сукня, з квітковою вишивкою на рукавах та поясі. А нічогенько! Оскільки свою особисту служницю відпустила відпочивати, то довелося одягатися самій. (Крім Анни не дозволяю іншим слугам себе перевдягати.) Із зачіскою та макіяжем вже погралися покоївки помістя. Дивно, я не спала більше доби, а по мені й не скажеш. Рум'янець на щоках, жодних синців під очима, навіть втоми нема...

Служниці за моїм наказом вклали волосся на один бік, залишивши коси розплетеними. Відколи переїхала до Адаманта завжди носила високі зачіски, адже таким був один з атрибутів дружини. Зараз можна забути про формальності...

Отримавши естетичне задоволення від свого віддзеркалення, вперше за довгий час, змогла сама собі усміхнутися. Я змінююся... Хоча, ні. Я повертаю собі себе!

- Всі зелені сукні, - звернулася до старшої покоївки, - можете віддати прислузі, або спалити. У будь-якому випадку, щоб до вечора і сліду від цих ганчірок не було.

Після того, як віддала наказ з легкістю на душі покрокувала до тераси, де вже чекав сніданок. Сонце кидало свої яскраві проміння прямісінько на столик, отож слуги обачливо підготували парасольку. М-м-м! Прекрасний ранок! Мені подобається тиша, сад з квітами, свіжий сік у склянці. Чудесно! Проте, мені не судилося довго насолоджуватися спокоєм. Закінчивши основну трапезу, я повільно смакувала тістечко, але дзвінкий жіночий сміх зіпсував усю насолоду. Піднявши погляд на доріжку, що проходила повз терасу й звідки лунав сміх, побачила Адаманта зі своєю пасією. Власне, роздивитися у деталях не могла, єдине що таки впадало в око - пишна, кучерява грива жінки. Без перебільшень. Її світле волосся ефектно відбивало сонячний блиск тому здавалося, немов це головна героїня з казки. Блідо-блакитна сукня лише підсилювала "світлий" образ. То ось які жінки в його смаку? Можливо Адамант відчув мій важкий погляд на собі, або просто дофантазовую... В тім він повернув голову й наші очі зустрілися. Його обличчя перекосило від здивування, хоча це тривало не довго. Я ж продовжила смакувати своє тістечко, ігноруючи їхню прогулянку. Наречений ще кілька разів кидав на мене свій погляд, а після зник за черговою садовою доріжкою. Схоже його пасія і не помітила, що я спостерігала. Яка необачність з її боку! Враховуючи мою репутацію суворої та холоднокровної аристократки у світі, то напрошується кілька висновків. Або ця пані дурна, тому приперлася до помістя, або ж... Або ж вона не бере до уваги має існування. Якщо перший варіант, то я люб'язно пробачу, якщо другий - доведеться поквитатися. Ех! Подумаю про це пізніше.

- Ярослав! - покликала дворецького.

- Моя пані, чим можу бути корисним?

- Підготуй необхідні документи для розірвання наших з Адамантом заручин, не забудь туди вписати закон князівства про відшкодування грошей. Впевнена, ти вже отримував подібну вказівку від пана.

- Ні, моя пані. Господар говорив про бажання оформити документи, проте чітких указів не давав, - мене здивували його слова, однак суті прохання не змінило.

- Принесеш документи, разом зі старим договором укладеним нашими батьками мені. Сподіваюся до вечора впораєшся.

- Так, - підтвердив дворецький.

Хоч мені зараз і чхати хотілося на Адаманта, однак життя у цьому будинку не приносить задоволення. Логічно, що бажання покинути його доволі сильне.

- Моя пані, - продовжив дворецький, - справа березових земель все ще чекає на розгляд.

- Передай всі справи з мого робочого стола господарю. Власне, це ж і так його робота, нехай нею і займається.

- Але моя пані, - різко заперечив, - ви стільки доклали зусиль для успішності цього проєкту та інших, невже ви не пошкодуєте?

- Ярославе, я займалася справами помістя та земель Адаманта лише тому, що хотіла стати його дружиною, опорою та підтримкою. Тепер це не в пріоритеті. Виконай наказ! - байдуже відповідаю.

Продовжувати бесіду не збиралася. Я попросила підготувати екіпаж, адже у моєму гардеробі залишилося лише дві сукні - та що на мені зараз та чорна з похорону батьків. Нехай мій титул дрібної знаті маловартісний, та все ж - не личить аристократці мати дві сукні...