82.❤️❤️❤️

Макс 

Проходив час. Спочатку було дуже важко, особливо морально. Я ніяк не міг прийняти те, що не можу нормально рухатися, що доводиться вчитися ходити і навіть заново вимовляти складні конструкції. Лікар втішав, що все дуже круто і мені пощастило, але я сумнівався. Дивлячись на втомлену Софі, яка забивалася на роботі і на матір, яка з усіх сил тягнула нас обох. 

Зовсім недавно я дізнався про Костю. Я не розумів, що відчуваю щодо цього, але думаючи про Софі, здогадувався, що вона відчуває провину. І за те, що не поїхала попрощатися - також. Вона тоді всі зусилля поклала на те, щоб поставити мене на ноги і втриматися на роботі. 

Коли я дізнався, що її виключили з університету за те, що не з’явилася на сесію, відчув ще більшу провину. Адже, вона не могла нікуди поїхати через мене. 

- Макс, давай-но постарайся. Подивись на мене, вже четвертий місяць пішов, нам потрібно терміново одружитися, а то буде забагато питань. Поки мене просто сприймають товстою, а потім? 

Мене погано слухалася ліва нога, і я ще не міг ходити без костиля. Тож трохи злився. 

- Моя невістка права. Ти збираєшся в РАГС кульгаючи йти? - підтримала її мама, як зговорилися обидві. 

- Ви мене доконаєте швидше, ніж хвороба, чесне слово. 

- Нічого не знаю. Аліна Ростиславівна завтра чекає тебе на роботі. - Софі рилася в моїй шафі, обираючи костюм. - І вона хоче на наше весілля. 

- Та я чув це вже сотню разів. Буде їй запрошення. 

Так. Ми вже призначили дату, забронювали ресторан і мали на днях розіслати запрошення. А ще два місяці тому я думав, що все закінчено і Софі ніколи не погодиться. Хоча я пам’ятав той вечір перед боєм, коли вона дала слабину. Тоді я був щасливий і думав зробити їй ввечері пропозицію. Не склалося і вона відклалася на кілька тижнів. Поки я не почав хоч трохи ходити. Тоді я все ще сумнівався, бо навіщо їй немічний чоловік, який не може дати собі раду? 

Ту фразу в лікарні я не сприйняв серйозно. Я тоді думав, що вона просто хоче потішити мене, але і це давало крила. Можливо, воно вплинуло на одужання. Та і лікар щоразу обіцяв мало не чудеса, які наступали маленькими кроками. 

Те, що вони спрацювалися з матір’ю було сюрпризом, адже таке буває вкрай рідко. Останні тижні мама все частіше бурчала, що мені пора б уже швидше вставати на ноги, бо їй хочеться додому, до батька. 

Вони приїздили з Сашком мене провідати, але не лишалися. В малого було навчання і він виконував свої домовленості по боргу, а батько мусив повертатися на роботу. Та й куди я їх всіх мав поселити? Один день потіснитися пів біди, але довше - мені не сподобалося б. 

Те, що я живий і мені досі тримали робоче місце, в принципі - було дивом. І те, що Софі не кинула мене. Не пішла вдруге робити аборт, а незважаючи на ризики - вирішила народжувати. Не всім так щастить. Я був щасливчиком і прекрасно розумів це. 

Марк дуже переживав за те, що сталося зі мною і постійно допомагав мені у всьому. Він фактично став моїм персональним водієм і тягав всюди, куди було потрібно. Це було трохи незручно, але він нічого не хотів слухати і я розумів його. Якби щось пішло б не так - почуття провини не дало б йому жити. 

Саме він був ініціатором переробки моєї гостьової в спортзал. Замість телика і журнального стола там з його легкої руки з’явилися всі необхідні тренажери. Як він сказав - за рахунок фірми. Тож я не тільки ходив на реабілітацію, а й займався додатково вдома. Бувало, що Марк сам мене тренував. Інколи йому на хвіст падала дружина і поки друг мене мучив, вони з Софі і мамою чаювали на кухні та теревенили. 

Ще пів року тому я і уявити не міг, що моя холостяцька квартира перетвориться в базар. 

А Марк був налаштований зробити все, щоб на весіллі я не кульгав, а взагалі - міг станцювати вальс. В голові не вкладалося, що зможу. Але ще місяць тому ноги не слухалися взагалі, а зараз - я вже бачив чіткі результати і хай із допомогою, але пересувався. І нехай дівчата жартують, але я таки мав намір бути на своїх двох. 

Софі. 

Я покрутилася перед дзеркалом. Зміни після народження доньки були майже непомітні. Буває таке, що жінки змінюються кардинально, але я дуже швидко прийшла в форму і виглядала не гірше, ніж до вагітності. А нове плаття мені шалено пасувало. 

- Шикарно виглядаєш. Мені здається, подруги тобі будуть заздрити. 

- Є чого. В мене найкращий чоловік. 

- Підлиза. - Макс поцілував мене в щоку і обійняв ззаду. 

- Таке враження, що ти не плануєш мене відпускати. 

- Та не дуже, але потім вони зламають двері в квартирі. Оллі так взагалі - окрема бойова одиниця. 

Я засміялася з жарту. Справді пора було йти. Дівчата на цілий тиждень після хрестин затрималися в Києві. Місто подивитися і мене погуляти витягнути. За що я їм дуже вдячна. А то я весь цей була практично невідривна від роботи та дому. А спілкування по телефоні - таке собі. 

Підсумовуючи прожитий рік - я встигла неймовірно багато: знайти роботу і коханого, народити доньку, вилетіти з універу... Прикро але не критично, відновлюсь пізніше, а може й переведусь у якийсь з місцевих, бо зараз вже не накатаєш на сесії так далеко, особливо, коли мала дитина. 

За те, як її назвати, розігрався цілий батл між нашими батьками. Але ми вирішили по-своєму. Макс сказав, що йому подобається Катруся, та й мені теж, тож ми ті суперечки зупинили швидко. Але мами ще досі дуються. Хрещеними я запросила своїх подруг, а Макс - Марка та Сашу. 

На вулиці знову було літо, а я згадувала минуле. Коли я прагнула свободи і незалежності. Тоді я була готова заплатити чим завгодно. І могла втратити те хороше, що маю зараз. Я не буду брехати, що мені дуже легко, що все проходило гладко та ідеально. В мене також було багато сліз. Бували моменти, коли Макс не вірив у себе і я тихо плакала в кімнаті. Були моменти, коли була підозра на патології в дитини і я страшенно нервувала, поки не спростували все аналізами. Бували моменти, коли ми сварилися. Але ми знайшли золоту середину, яка влаштовує всіх. А потім народилася донька і легше не стало, навіть з допомогою няні.