81.

Софі. 

На вечір я прийшла замінити маму Макса. Здається, вона, як і я, не розуміла, як має себе поводити. Але комусь потрібно було розрядити обстановку. Я дістала ключі і простягнула їй. 

- Кімната знизу вільна. І в холодильнику є їжа, тож відпочивайте. 

- Але ж вагітним теж потрібно добре відпочивати. Ти вже вибач за мою реакцію. Просто це несподівано. Ще зовсім недавно ти була просто однокурсницею Сашка. 

- Так вийшло, що ми зустрілися на роботі, там і познайомилися ближче. 

- Але ж він нічого не розповідав. Хоча, він взагалі рідко щось розповідає. Тож я підозрювала, що якось так воно і буде. 

- Не встиг просто. 

По її обличчю було видно, що вона розгублена. Але хоча б не зла. Це вже тішить. Я сама обняла її, навіть якщо це було не доречно. 

- Дякую вам, він просто чудовий. 

- З ним же все буде добре? - захлюпала вона носом на плечі. 

- Світлано Андріївно, я ж не лікар. Сподіваюся, що так. 

- Оххх, і нащо оце все тобі? 

- Ви серйозно? - здивувалася я. 

- Ти просто молода, гарна, а як він інвалідом лишиться? 

- Не лишиться. Все буде добре, - я в цьому була більше ніж впевнена. А навіть якби так? То що, мені кинути так просто кохану людину? 

Приклавши трохи зусиль мені вдалося випровадити маму Макса з лікарні. Сама ж я подалася до свого хлопця. Він поки не спав. Медсестра якраз принесла їжу і пробувала його нагодувати. 

- Ти знаєш, провела твою маму.  Здається, їй факт появи онуків сподобався. Вона ж тебе не діставала? 

- Не дуже, - усміхнувся він. - Тільки придумувала імена. 

Вихідні пролетіли в турботах про Максима, а в понеділок потрібно було на роботу. З його мамою я домовилась, що сидітиму з ним ввечері, а вона – вночі. Бо вдень усе ж персоналу більше. А нам обом потрібен відпочинок. Особливо мені в моєму стані. 

Айзеку я відразу зателефонувала і попередила, що більше не працюватиму. Допомагати з Максом і ходити на роботу займало увесь мій час. 

Аліна Ростиславівна хоч і не встигла нормально познайомитися з Максом теж переживала за нього, та і за нас. 

Першою справою, коли я їй зателефонувала, вона запропонувала допомогти грошима. Повністю я не відмовлялася, але поки вистачало коштів із страховки. 

Коли я прийшла в понеділок на роботу вона викликала мене і інших на екстрену нараду. 

Першим питанням була хвороба Максима, і я запевнила її, що лікар обіцяв повне відновлення. 

- Це тішить. Лікарняний же буде і документи з реабілітації. Ми не шукатимемо нового працівника на його місце. Ти з Денисом тимчасово розділите його обов'язки. А коли Максим одужає і зможе працювати хоча б дистанційно, то відновить роботу. 

- Дякую вам. 

- Допомога від компанії теж буде. Навіть незважаючи на страхові виплати. Достатньо буде потім подати документи. Не варто відмовлятися, - зупинила вона мене, коли я хотіла відкрити рот. - Ці гроші можуть знадобитися на інше. 

Далі пішли на розгляд інші робочі питання, які мене мало чим стосувалися. Я навіть встигла написати повідомлення Оллі та мамі Макса. 

Але директорка вирішила на завершення наради підняти ще одне питання. Те, яке я так очікувала почути. 

- Шановні колеги. Ви прекрасно знаєте, що я намагаюся зробити все, щоб в нашому колективі були чудові відносини і приємні люди. Саме тому співбесіду в офіс проводжу сама. Але, як показав час, я теж буває помиляюся і не завжди наймаю чесних, відповідальних і дружніх людей. Останнім часом в нашому чудовому колективі почало ходити все більше пліток. Я, звісно, розумію - всі ми люди, хочеться потеревенити, обмити кісточки колегам і показати себе краще. 

- Є таке, - хихотнув один з айтішників. 

- Саме так. І все б нічого, поки це не почало виходити за межі дозволеного і мало не призвело до трагедії. Олексію, ввімкни те відео, будь ласка. 

Яке саме, я вже знала, лише затамувала подих. Мені було цікаво подивитися на реакцію інших. Особливо, Оксани, яка й була героїнею скандалу. Цікаво, як їй працюватиметься далі? Як вона дивитиметься мені з Максом в очі. 

Поки йшло відео, вона встигла збліднути. Здавалося, що вона зараз заплаче, або втече. Так і сталося. Дівчина рвонула з приміщення, глухо вдарившись об двері по дорозі. В приміщенні запанувала мертва тиша.  

- Хм. А навіщо було роззуватися? - перервав її Сергій. 

- Щоб робити все нечутно? - запитав хтось збоку. 

- І так. Я нікого не звільнятиму. Але я думаю, всі зрозуміли, з ким не варто спілкуватися на роботі, щоб ваші секрети і особисте життя не стали надбанням громадськості. Всім гарного дня. Можете розходитися. 

- В мене ще є питання, - підійшла я до директорки. 

- О, не хвилюйся, до кінця тижня вона благатиме, щоб я її звільнила без обов’язкового відпрацювання. Ти ж це хотіла спитати? 

- Так. Але звідки ви знаєте? 

- Досвід, голубонько. Іди працюй. В тебе ще додалося роботи, як бачиш. Сподіваюся, ти впораєшся і все у вас з Максимом буде гаразд. 

- Обов'язково впораюся. 

- Я чекатиму на запрошення на весілля, - підморгнула вона мені і залишила в розгубленою посеред конференц-залу.