80.

Софі 

Перекусивши я повернулася до Макса, але він встиг заснути. Це й добре. Лікар казав, що так має бути, адже організму потрібно відновитися. Це захворіти буває легко. А от для відновлення необхідний час і ресурс. 

Я поглянула на телефон. Він був вимкнений, бо розрядився. А мама ж Макса могла телефонувати. І Марк, з яким ми обмінялися номерами перед тим, як розійтися. Та й Аліні Ростиславівні варто було повідомити. Я розуміла, що сьогодні субота, але це не застуда на один день. Незрозуміло було, наскільки Максим випаде з роботи та й чи взагалі повернеться на неї. 

Коли гаджет увімкнувся посипалися повідомлення з пропущеними. Спершу перетелефонувала мамі Максима. Виявилося, що вона вже в дорозі і через години три буде у нас. Я назвала їй адресу і побажала щасливої дороги. 

Був ще пропущений від Сашка, він точно хвилювався за брата і я набрала його. 

“Привіт. Що там Макс?” - одразу перейшов до справи Саша. 

- Все гаразд. Його прооперували і він вже відійшов від наркозу. Попив води і зараз спить. Лікар каже, що є великі шанси на повне відновлення. І це чудово. Адже буває багато летальних випадків. 

“Хоч щось добре. Я радий, що з Максимом все гаразд, - він зам’явся. - Але тут така справа. Костя розбився. Сів за кермо в нетверезому стані. Гасав вночі по місту...” - його голос під кінець зламався і стих. 

Я вдруге впала в ступор за останній час і не могла повірити в те, що відбувається.  

- Він живий? - запитала я, вже наперед знаючи відповідь. 

“Ні. Кажу ж розбився. Зніс боком паркан.” 

- Зараза. Це я винна. Я не могла додзвонитися до тебе і набрала його, щоб взяти номер когось з твоїх батьків. 

“Софі, йому ж не десять було. Він знав, що не можна сідати за кермо п’яним.” 

- Я сказала йому, що вагітна... 

“Він би все одно дізнався про це, рано чи пізно. Що тоді? Ти не можеш відповідати за вчинки дорослих людей, а особливо всіх своїх колишніх. Я не збираюся оправдовувати його, хоч ми і були друзями.” 

- Розумію, але від того не менш погано. Повідом, якщо стане відомо щось більше. 

“Гаразд. І ти там тримайся. Не кидай Макса!” 

- Навіть в думках не було. Ми тільки вчора помирилися. 

“Це добре. А то між вами аж іскрить, вже мене попалило. Передавай привіт йому, але не говори про Костю.” 

- Знаю, йому зараз не можна нервувати. 

Та й мені не можна. Але я вже нервую. Довелося піти в аптеку і затаритися заспокійливими. Єдине, що мені видали - настоянку пустирника. Я посміялась з ціни, але випила кілька крапель цієї гидоти. Аптекар божився, що для вагітних вона ідеально підходить навіть на постійній основі. 

Те, що сталося з Костею зовсім не вкладалося в голові. Може я з ним і розлучилася, та і не ладнала, але я не бажала йому смерті. На очі набігли сльози. 

Тремтячими руками я набрала повідомлення в чат дівчатам. Два повідомлення. Одне про Макса, інше про Костю. Я не знала, чи хочу я слів співчуття, лише, що мала сказати про те, що відбувається. 

Світлана Андріївна приїхала вже тоді, коли Макс прокинувся вдруге і навіть трошки поїв. Мені довелося вийти її зустріти, щоб вона не блукала коридорами. 

- Софіє, давно не бачилися, - вона і справді якось бачила нас. Ми тоді гуляли всією компанією в парку. Я ще зустрічалася з Костею. - Як він? 

- Вже встиг відійти від наркозу, і навіть поспати. Був лікар, сказав, що є великі шанси на повне відновлення. 

- Ох. Але ж як він так? І до лікаря не сходив завчасно. 

Було дивно, як ця аристократична, завжди стримана жінка бідкається в коридорі лікарні. Вона завжди виглядала, як королева і я її трошки побоювалася. А зараз - особливо. Я ще не уявляла, як сказати їй про наші стосунки, а тим більше про дитину. 

Поки йшли вона встигла розповісти, що батько Макса планує приїхати трохи пізніше, мабуть на наступні вихідні. А з ним і Сашко, якщо вийде. 

Уявивши всіх цих людей у нас, я аж гикнула. Я то не проти його родичів, зовсім ні... Але ж не з’їжджати на квартиру заради них. 

Макс був радий бачити матір, як і вона його. Але обійшлося без обіймів, бо зайві рухи в його стані були протипоказані. 

- Що ти собі думаєш, міг перевіритися додатково, - бурчала вона ходячи довкола ліжка. - Тобі вже не п’ятнадцять, всяке може бути. Оце зібрався вмирати, а де мої внуки? 

- Мам, - не витримав він, - будуть. 

- Що будуть? Всі ви лапшу на вуха вішаєте. Тут швидше від Сашка дочекаєшся. 

- Та вже є, - бовкнув він, але вона не звернула жодної уваги, вмощуючись на кріслі біля ліжка. 

- Софі, тобі б уже відпочити. Дуже дякую, що приглянула мені за сином. 

- Та якби, я завжди рада допомогти. Тим більше, що я приглядала за своїм майбутнім чоловіком і батьком вашого внука. 

- Га? 

- Ну, мені треба бігти. Поспати хоч трошки. - Я поцілувала задоволеного Макса в губи, поки трохи шокована Світлана Андріївна переварювала тільки-но почуте,  і задом вийшла з палати. 

Відчувала, що це ще не все, але я не була готова відповідати на всі оці питання. Треба якось переварити цю добу.