79.

Софі 

Після довгих гудків вона теж взяла трубку і була ще сонна. 

- Світлана Андріївна, вибачте, що розбудила. 

“Шо? То хто серед ночі рветься, я сплю.” 

- Тільки трубки не кидайте! Макс у лікарні. - випалила я скоромовкою. 

“Що з ним?” 

- Аневризма мозку лопнула, але його вчасно прооперували. Зараз відходить від наркозу. 

“О боже мій, а я ж хотіла приїхати. Думала пригляну за ним, як серце чуло.” 

- Лікар говорить, що він обов’язково одужає. Але якщо захочете приїхати, то думаю, він вже не буде проти. 

“Добре. Я приїду ще сьогодні. Потрібні якісь гроші? За операцію заплатити, наприклад?” 

- Марк каже, що все покриває страховка, тож не турбуйтеся. 

Закінчивши розмову з мамою коханого я просто безсило впала на крісло. Я боялася тих питань, які вона поки не задала. Боялася, що їй буде погано від почутого. І я підозрювала, що так і було. Але не сказати було б нечесно. Навіть якщо Максу це не сподобається. Згодом до нас підійшла медсестра і дозволила одному з нас залишитися в палаті. Марк не дуже сперечався, коли я сказала, що лишуся. Та й до нього вже двічі телефонувала дружина. Було видно, що переживає, бо знайома з Максом і добре до нього ставиться. 

Палата була невелика, але охайна і комфортна. Біля його ліжка стояла крапельниця. 

- Тільки нічого тут не чіпайте. Можете присісти на тому кріслі, і як прокинеться натисніть на кнопку. Коли щось піде не так - теж тисніть. Я заходитиму час від часу сама. 

Я кивнула головою і присіла на крісло біля ліжка. Медсестра лишила нас самих. Датчики мигали в одному ритмі, показники були стабільні. Я взяла його за руку і легенько стисла. 

- Ну чому ти не сказав? - прошепотіла, ніби він міг мене чути. 

Макс виглядав таким втомленим і змарнілим. На очі знову виступили сльози. Мабуть, плакати - це єдине, що я зараз могла. Але потрібно бути сильною, все гаразд і далі теж буде. Він прокинеться, почне одужувати... Про те, що може бути щось гірше я боялася думати. Я вже встигла прочитати статистику і те, що він вижив - вже успіх. 

Роздумуючи над цим, я заснула в кріслі біля нього. 

Не знаю, скільки проспала, та прокинулася від того, що мою руку стиснули у відповідь. Я підвелася поглянути, але він, здається, спав. Вже не медичним сном, а справжнім. І якщо рука стискала мою - це був дуже хороший знак, адже після інсульту можна лишитися інвалідом на все життя і взагалі не володіти кінцівками. Для нього це був би удар нижче пояса. 

Я звільнила акуратно руку і хотіла встати, щоб трошки розім’ятися, але він поворушився і відкрив очі. 

- Макс? 

Я натисла на кнопку виклику, а він тим часом поглянув на мене. 

- Сооф... 

- Краще мовчи, будь ласка. Зараз прийде лікар і огляне тебе. 

- Пити. 

- Сонечко, я не знаю чи можна. 

- Можна, - озвалась медсестра яка увійшла в палату. - Просто не давайте багато одразу, бо може вирвати. Швидко прийшов до тями. Зараз прийде лікар. А вода в коридорі в кулері. 

Я метнулася за водою, поки вона замінювала крапельниці. 

Взяла два стаканчики. 

- Я тут, з водичкою. Будемо потрошку. - я налила буквально кілька крапель і дала йому випити. 

- Розумниця. Його зараз краще зайвий раз не чіпати. О, вже і лікар є. 

Він дозволив напоїти Максима, а потім приступив до огляду. 

- Що ж, пацієнт реагує майже на все. Пальці на лівій руці трохи погано слухаються, але це поправимо. Могло бути гірше. Буває, люди й з коми не виходять, а ваш козак, панно, буде ще гопака танцювати. Щоправда тільки після реабілітації. 

- Це ж прекрасно. 

- Лікарю... 

- Ти вже й говориш. і навіть мислиш. Живчик ще той. - Лікар щось позаписував в карту і закрив її. - Пізніше вас переведуть в післяопераційну палату. Там вже один не буде, але при потребі зможете лишитися. Додому ще не відпускаємо - не та ситуація. Поки потрібне спостереження, щоб не спаскудити ці хороші результати. Є шанси на майже стовідсоткове відновлення. Але більше ніякого боксу. 

- Ніякого боксу. Лікарю, я його до батареї прив’яжу якщо буде треба. 

- Оце я розумію ентузіазм. Підіть купіть щось поїсти. Йому потім привезуть спеціально. Якщо вам потрібно відпочити чи виспатися, то можете поїхати додому, в нас приватна клініка - тут вашого чоловіка погодують, помиють, прокапають і доглянуть як треба. 

- Дякую. Але поки побуду тут. 

Лікар пішов, а ми лишилися в палаті удвох, Макс мовчки роздивлявся все навколо. Я ж вирішила, що поїм потім,  але в животі забурчало. 

- Піди. Поїж. Дитина. 

- Гаразд, - погодилась я з ним. Зараз потрібно думати не лише за себе. Я нахилилася і поцілувала його в губи. - Скоро повернуся. Не сумуй тут. І не смій вмирати, чуєш. Ти потрібен нам обом. 

- Добре. Я спробую.