78.

Софі 

Час в очікуванні таксі здавався вічністю, як і дорога до лікарні. Я не могла заспокоїтися. Ще один дзвінок до Марка дав трохи більше інформації, але воно не принесло полегшення. В Макса була аневризма мозку, і вона лопнула. Тому його екстрено оперують. А я намагаюся глибоко дихати, щоб хоч трохи заспокоїтися. 

У нас тільки все почало налагоджуватися. Ми фактично помирилися. Були недомовки, але зараз мені це здавалося дурницями. Єдине, чого я боялася найбільше - втратити його. Не лишитися самій, я справлюся. Я боялася, що його не стане. Від цієї думки сльози миттю залили очі. Я ніяк не могла дістати серветки з сумки. 

- У вас все гаразд? - озвався таксист. 

- Не зовсім. Навряд посеред ночі в лікарню їдуть просто так. 

- Зазвичай ні. Співчуваю. Але ж ніхто не помер? 

- Ні. Сподіваюся, що ні. 

У лікарні мене зустрів Марк. Я чула про нього декілька разів, але бачила вперше. Не найкраще місце для знайомства. Але що поробиш. 

- Як він? - було першим, що запитала я. 

- Ще оперують. Тож я тримаю кулаки. Господи, це я винен у всьому. - Марк приречено сів на стілець в коридорі. 

- Чому, що сталося? 

- Це ж я наполягав на поверненні в бої, і він пішов. Не думав, що у нього вже були проблеми зі здоров’ям і таке станеться, - він витер сльози з обличчя. 

- В сенсі бої? Які ще бої? 

- Еее. Макс тобі хіба не говорив? Він же боксує потроху, ще в універі вв’язався в цю авантюру. Підзаробити хотів і в нього виходило навіть. 

Я сиділа шокована вже вкотре за останню добу. Я розуміла, що були колишні, що він мав життя до мене. Але приховати таке? Нонсенс. Ми ж спілкувалися не один день і не весь час були у сварці. 

Та і я картала себе, що була поряд і не помітила його відлучок, надто була зациклена на своїй образі. 

- Ні, він не говорив. А я все думала, звідки ті синяки. Але ми були посварені і я не питала, - прошепотіла я у відповідь. 

- Я радий, що ви помирилися. Ти знаєш, він хотів заробити трохи більше, щоб було на майбутні витритати для тебе і дитини. 

- Навіщо? Я ж не просила. 

- Мабуть, тому що закоханий в тебе. Ніколи раніше таким його не бачив. 

Від слів Марка всередині все стислося ще більше, а на очі знову виступили сльози. Цього ж можна було уникнути? Якби я одразу послухала його, а не пішла тоді. Ми могли б бути разом без сварок і нерозуміння. Я могла одразу погодитися на його пропозицію, без всіляких контрактів і домовленостей. Він би не хотів заробити ще більше будь-яким способом. Мій максималізм і попередній досвід зіграли злий жарт. І тепер не до сміху. 

- Мала, не плач. Він сильний, він впорається. Тут найкращі лікарі. Нейрохірург, якиий його оперує, - геній. 

Марк обняв мене за плечі. Хотілося і справді вірити, що все буде добре. 

Здавалося, що ми чекали вічність. Але нарешті до нас вийшов лікар. Трохи блідий і втомлений. Я взагалі боялася спитати, щоб не почути вердикт. 

- Все добре. Операція пройшла успішно. Він поступово виходить з-під наркозу. Потрібна буде реабілітація, але поговоримо про це пізніше. Ви дружина? - він глянув на мене. 

- Так. 

- Не хвилюйтеся. Іншим теж можете повідомити. Вчасно встигли. Ще б трохи і міг би померти. Але думаю після реабілітації він відновиться. Хоча боксом більше не радив би займатися. 

- Він і не буде. 

- Гаразд. Можете лишитися з ним в палаті, якщо хочете. 

- Дякую вам, що врятували його. 

- Все добре. Це моя робота. 

- Ось бачиш, все вдалося. 

Я полегшено видихнула. Але згадала за батьків. 

- А мамі Макса сказали, що він в лікарні? 

- Ні. У мене немає номера. Він лишив тільки братів, але той поза зоною досяжності. 

- Хм. Дивно. Макс говорив, що той авто чиєсь побив, тож може з цим якось пов’язано. 

- Здається, у Петренків чорна смуга. 

- Добре, що операція пройшла успішно. А авто завжди можна відремонтувати. 

Я вийняла телефон і набрала Сашка. Він таки був поза зоною. Блін. Родина має знати про таке в першу чергу. Я розумію, що потрібно берегти нерви, але не сказати - ще гірше. Я перебирала знайомих в голові, в кого б могли бути контакти, але на думку спадав лише Костя. Не уявляла, як говорити з ним, але вибір не великий. Я досі боялася, що щось може піти не так, і якщо чесно - не хотіла лишатися наодинці. 

“Алло. - прозвучав сонний голос Кості. - Це хто?” 

- Привіт. Це Соня, потрібна твоя допомога. 

“Що? Посеред ночі? Нема з ким розважитися?” 

Я вже й встигла призабути, яке воно дурне. 

- Потрібен номер Світлани Андріївни, мами Сашка. Негайно. 

“Щось сталося?” - вже іншим тоном запитав він. 

- Максим у лікарні і треба повідомити. 

“Так і знав, що ти з ним злигалася.” 

- Перестань. Він ледве не помер і досі має всі шанси відправитися до праотців. 

“Ще й як захищаєш його.” 

- Захищаю, бо кохаю його. Бо в нас буде дитина. 

“Що?” 

Здається, я ляпнула зайвого. Тепер номер мені не світив і доведеться чекати поки Сашко надумає ввімкнути телефон. 

“Зараз. Скину повідомленням.” - ошелешив мене Костя і поклав трубку. 

За хвилину і справді прийшла СМС з номером телефону і я одразу набрала маму Макса.