69.

Софі 

Гра в турботу бісила. Як можна бути таким дволиким? Але ж забуваю, що він теж чоловік, як і всі попередні. 

Я закинула сумочку на плече і вийшла з квартири. 

На вулиці було свіжо, відчувався прихід осені, хоча на календарі ще був серпень. Скоро розпочнеться навчання. Але вже без мене. 

Страшенно захотілося повернути час на два роки назад. Де я з Кріс та Оллі розважаємось, ходимо на пари, теревенимо і передаємо записочки під партами. Час до “Кості зі мною”, до появи мами Кріс і навіть до Стаса. Тоді було найкраще. 

Але якщо переглянути ситуацію з іншої точки зору... Оллі знайшла Адріана, Кріс повернула впевненість в собі... Чи, можливо, знайшла її. А який урок маю винести я? Адже це так схоже на урок чи якесь випробування. А могла ж просто собі жити. 

З під’їзду вийшов Макс. Такий же впевнений в собі, як і завжди. А ще гарний. 

Я завмерла в очікуванні, наче подих перехопило. Стало шкода, що все так сталося. Що воно не може бути, як у гарній казці. Хоча, може то тільки в мене не може... Адже люди живуть і багато хто живе щасливо. Або ж ховає правду від сторонніх. Як знати? 

- Ходи в машину, бо на вулиці прохолодно. Щоб не захворіла. 

- Нормально ще. Свіже повітря навіть корисне. 

Я всілась в авто. Там справді було тепліше. Хотілося про щось заговорити, але я просто відвернулась до вікна. Який сенс? Краще б нам просто доїхати пошвидше. Зручно добиратися на авто, але я вже не розуміла, навіщо я пішла на таку угоду. 

Адже він був всюди і його було забагато. 

Коли під’їхали до офісу, я зрозуміла головну проблему. Якщо раніше ми приїжджали тільки кілька разів разом, то зараз це буде відбуватися щодня. Поповзуть плітки. А я так хотіла спокійно працювати. Щоб не було шепоту за спиною і єхидних посмішок. Мабуть, цього не уникнути. 

Звісно, те що я вагітна теж надовго не приховаєш, але то вже буде пізніше. 

- Може, піднімайся першим? 

- Що? Насміхаєшся? Не вигадуй дурниці. Ходімо. 

Я важко видихнула. І заговорила знову вже в ліфті. 

- Я не хочу пліток... 

- Кому ми треба... 

Який наївний. Людям би тільки про щось потеревенити. Я сама така. 

Далеко не потрібно було ходити. Наш вимушений “поліцейський” Оксана вже зустрічала нас на ресепшині і те, що ми з’явилися разом точно не залишиться непоміченим. 

- Доброго ранку. Ви тепер вже й на роботу разом їздите? Чи не тому у тебе токсикоз? - підколола вона з не дуже задоволеним обличчям. 

- Ну, якщо приїхати в одному ліфті це вже їздити разом, то точно. - відповіла їй. - Максиме, ви не пам’ятаєте, здається, кнопку я натискала, тож вважатимемо мене за кермом. Правда? 

- Мабуть. Ваше ферарі нічогеньке. 

- Дякую. 

Я призупинилася, пропускаючи Макса вперед, а потім нахилилася до неї, щоб було чутно лише нам. 

- Токсикоз в мене чи ні, це лише моя справа. Краще тобі не розносити плітки. 

- Які плітки? - вона відступила назад. - Я говорю те що бачу. І тільки правду. 

- Яку розмальовуєш по-своєму. Дуже ефектно. Цікаво, як Аліна Ростиславівна віднесеться до тих пліток, які ти про неї розповсюджувала? 

- Ти не посмієш... 

- Будеш про мене пліткувати, то дуже навіть. В мене пів офісу свідків. 

Вона зблідла, а я ще раз глянувши на ефект від моїх слів пішла до себе в кабінет. Не перегнула палку? Я ж завжди чемна і ідеальна. 

Продовжиш такою бути і буде як з Костею - нагадав розум. 

Адже я не була чемною, ніколи. Я любила жартувати, підколювати, фліртувати і завжди могла дати відсіч. А тоді в мені щось зламалося. А оце сьогодні - я вперше відчула себе як колись. Трохи заагресивно. Можна було жартома. Щось на кшталт... Я бачу, ти теж про токсикоз від нього мрієш... Оце було б саме те. Але нічого. Для першого разу можна вибачити собі. 

Хоча, її обличчя не давало мені спокою. Я пригадала його вираз. Їй подобається Макс? Я аж відклала ручку від усвідомлення. Оце так новина! Вважати її суперницею? Ну ні. У мене з Максом суто ділові відносини. Ми просто уклали тимчасовий союз, щоб народити дитину. Тож він вільний робити те, що захоче. Навіть зустрічатися з нею.