67.

Софі 

Що я роблю? Це точно я зараз пакую сумки, а Макс чекає на кухні? 

Добре, що Агнес немає вдома, а то б ще її коментарі довелося вислуховувати. Вона б точно сказала, що я “доскакалася” і зрозуміло на чому. 

На щастя чи ні, але речей в мене було не багато. Тож вийшла валіза і ще невелика сумка. 

Сусідці лишила записку. А з власницею вже завтра зв’яжуся. Не думаю, що їй сподобається те, що я так поспішно хочу розірвати контракт, але ж це життя. 

- Це всі твої речі? – здивовано підняв брови Макс. – Не думав, що дівчата можуть обходитися мінімумом. 

- Я тут лише два місяці, якось більше й не потрібно. А блузка займає менше місця за шубку. 

- Зрозумів. Але все одно доведеться трошки докупити тобі речей в гардероб, скоро осінь. 

- Ти думаєш, я гола до цих пір ходила? В мене все є, просто вдома. 

- Але ж ти поправишся... 

- Макс, боги, я не буду на другому місяці виглядати, як корова. Чи як ти це собі уявляєш? Навіть на третьому не буду. Потім вже мабуть щось знадобиться. 

- Гаразд. – він зробив крок назад. – Більше не лізтиму. 

- Так. Забула. Те, що я переїжджаю до тебе не дає тобі права розпоряджатися мною, командувати чи щось подібне. За той же одяг і інше я подбаю сама. 

Мені хотілося окреслити рамки зараз, а не битися потім за кожен сантиметр. 

- Я зрозумів тебе. 

- Автомийка лишається. 

- Софііііі. 

- Це не обговорюється. Поки погода гарна, я працюватиму там. Те, що я економлю добре, але зайвих грошей не буває. 

І з цим Максу довелося погодитися. Він бурчав, як бабка на базарі, але вхопивши валізу з пакетом посунув їх до ліфта. Я закрила квартиру, прощаючись зі своїм минулим життям. 

Житло Макса зустріло запахом чистоти. Все було таким же ідеальним, як я його лишила. Він просто не уявляв, на який кошмар підписався... 

Я жила з молодшим братом. Єдине, що тішило – різні кімнати. Але я пам’ятала його дитинство. Пам'ятала, як мама не встигала ні прибирати, ні відпочивати через роботу. Я допомагала, але я була підлітком. Мені хотілося втекти від дитячого лементу, і я це робила. Може, навіть надто часто. 

Я вже уявила розмальовані фломастером стіни, пошкрябані двері і м’який коврик біля столу... Обпісяний коврик. 

Максе, в тебе занадто щасливе обличчя для того, хто його відпиратиме. 

Але я промовчала. Людина має право пожити в щасливому невіданні. 

- В якій кімнаті житимеш? Ти ж бачила всі? 

- Так. Твоя мені найбільше сподобалася. - Мабуть тому, що ми там витворяли всі ті неподобства нещодавно. 

- Хей. Ми так не домовлялися. – забурчав він. 

- Сам сказав – обирай, ні? Передумав вже? 

- Добре. Якщо тобі моя кімната так до смаку – забирай. Я можу навіть біля телика спати. – приречено промовив він. 

- Та ну. Серйозно? Гаразд, я пожартувала. Але можна я зверху оселюся, там де спав Сашко? 

- Я ж сказав, де забажаєш. Тоді несу валізу туди. Запасні рушники є в шафі внизу, візьми собі набір. 

На мить я зловила на собі погляд Макса. Якби не те повідомлення... я могла б подумати, що він зараз бажає мене. Чи теж думає про все, що ми там робили... 

Тріпнула головою, щоб розсіяти це видиво. Який сенс будувати собі повітряні замки? Потрібно мислити тверезо. Людина, яка знехтувала тобою одного разу, може зробити це вдруге. 

Ейфорія від подій згасла і накотилася втома. Завтра знову на роботу, і, певно, буде токсикоз. Навряд мені пощастить і не буде. 

Але тепер у мене є особистий водій. Хоч щось в цьому житті налагоджується.