63.

Софі 

Тягнути з рішенням надто довго я не бачила сенсу. 

У моєму випадку це було очевидним. І що б там хто не сказав, чи не думав – але легко загрібати жар чужими руками, розповідати як хтось має жити, нічим не допомагаючи при цьому. 

Батьків про свій стан я вирішила не повідомляти. Менше знають, краще сплять. Та й, знаючи маму, вона б вже була в Києві і вмовляла мене передумати. Але коли дійшло б до справи – мені все одно довелося б тягнути все самій. В мене не було непрацюючої бабулі в селі, на яку можна було спихнути дітей на всі канікули. 

Сказала лише Олівії. Мабуть, не зовсім чесно класти такий тягар на її плечі, але тільки одна вона могла мені хоч щось порадити чи підтримати в моєму рішенні. Відверто кажучи – було видно, що вона проти. Але й розуміє мої мотиви. 

Я і сама проти. Але як впоратись самій я не розуміла. Я ще студентка, хоч уже й працюю. У мене тільки життя почалося. Вперше влаштувалася на роботу ще й так вдало... 

Ці думки вертілися в голові увесь минулий тиждень, і зараз, під кабінетом гінеколога також. 

Я записалася ще кілька днів тому, відпросилася на кілька годин в начальниці. Спеціально вкінці робочого дня підгадала, щоб потім, якщо буде погано, можна було піти додому, а не намагатися вдавати активно працюючу. Все ж це операція і невідомо, як на мене подіє. 

Не знаю, чого я очікувала від лікарки? Що відмовлятиме? На щастя, вона цього не робила. Лише суха констатація фактів і запис в лікарняній карті. 

- Ніяких оперативних втручань раніше не було? Є алергія на якісь препарати? Чи наркоз? 

- Ні, у всіх варіантах, – здається, мій голос був чужий і звучав десь далеко. 

- Добре. Іди до крісла, роздягайся і лягай. Будеш готова – введемо місцевий наркоз, його повинно вистачити. Термін ранній. 

Я почула, як за спиною клацнули ключі у дверях – це щоб ніхто не зайшов на огляд, але мені здалося, що цей звук відрубав минуле від майбутнього. Потрібно було перестати бути аж настільки сентементальною. 

Я вже встигла скинути штани, коли в двері загрюкали. 

- Триває прийом, зайдіть пізніше! – Гаркнула командирським голосом медсестра, аж я присіла. 

Але це не дало жодного ефекту. Далі стук став ще сильнішим. 

- Та глянь вже що там, – буркнула лікарка і почала одягати рукавички. 

Я чула, як медсестра відкрила. 

- Де вона!? – я точно знала цей голос. 

А далі в дверях з’явився і його власник. 

Вперше я бачила Макса таким розлюченим і задиханим одночасно. Він оглянув мене з голови до ніг. 

- Скажи, що ти ще нічого не зробила. 

- Ні. Але яке тобі діло до цього, це мої проблеми. 

- Твої, ти зараз серйозно? Я її забираю, якщо потрібна оплата, то скажіть, скільки. – кинув він лікарці. 

- Нічого не треба. Але вам би визначитися, а не забирати чужий час.  – Закотила вона очі. 

- Ти нічого не робитимеш, поки ми не поговоримо. Одягайся, і ходімо. 

- Якщо передумали, було б добре, щоб ви покинули кабінет, бо є ще й інші пацієнти. 

Думки атакували поки я одягалася. Знала лише Оллі, і тільки про час, але навіть якби я сказала їй куди йду, чи скинула адресу. Цього вона не знала. Як він мене знайшов?.. Нічого не розумію. 

- Тут є кафе, неподалік. Ходімо туди. – заговорив він, коли вийшли з кабінету. – В мене є до тебе пропозиція від якої важко відмовитися.