62.

Макс 

Останні дні Софі виглядала дуже погано. На всі мої питання вона відповідала незмінно, що хвилюється за маму. Щось мені підказувало, що це не так. Поговорити з нею не було можливості, щоб закрити питання, які не давали мені спокою. 

І сьогоднішній день не відрізнявся нічим особливим. Я перечитував рекламні стенди та плакати, які мали бути розміщені по місту. Кожна деталь була важлива. 

Фірма і так була не остання на ринку, але хотілося привернути ще більше уваги. Адже від росту продажів залежала моя премія. 

Кава, яку я купив на обіді, охолола, і я подався на кухню. Ще не вирішив, розігріти її чи вилити. 

- Привіт. – Помахала рукою Оксана. Запам'ятав її ім’я, бо щодня бачу на вході. 

- Привіт. – Бажання вести розмови не було, тож я вилив каву в умивальник. 

- Оу. Я теж не люблю розігріту каву. 

- Я просто її не хочу. Насправді, мені байдуже, – я вже викинув стакан у смітник і майже вийшов у двері, коли вона заговорила знову. 

- Не маєш бажання кудись піти ввечері? 

Я пам’ятав її підкати, але не думав, що все так серйозно. Флірт та й усе. 

- Я не заводжу стосунки на роботі, – закрив я тему. 

- Таки так... – почув шепіт у спину, але бажання продовжувати розмову не було. 

Повернувшись, глянув на телефон – три пропущених від брата. Що хотів цей малолітній гівнюк? Ще й досі не покинув спроб поселитися в мене? 

Телефон завібрував знову прямо в руках. 

Я підняв трубку і відкинувся на крісло, готовий слухати чергову порцію ниття. 

- Що знову? 

“Ти в курсі, що ти чмо?” – пролунало з трубки. Таким тоном молодший говорив зі мною вперше. Я різко сів. 

- Притримай язика. 

“Навіть не збираюся. Ти ж у курсі, що Софі вагітна?” 

- Що? – я ошелешено завмер на кріслі. – Такого не може бути. Вона казала, що на КОКах. 

“Пофіг, що вона казала. Хоча, бля, як можна було мутити з нею за моєю спиною?” 

- Мої дівчата тебе не стосуються. Вона сказала, що від мене? 

“Каже, що твоя. Не вона каже, Олівія. Софі взагалі сьогодні зібралася зробити аборт.” 

- С-сука. Ти знаєш, де? Коли? 

“Десь після обіду. Може, ти ще її застанеш. Якщо хочеш, звісно.” 

- Дякую, бро. – Я поклав трубку. 

Сказати, що я був шокований, було мало. Чесно, я хотів повернути її. Але хотів діяти поступово, а не вирішувати все одним махом.

Набрав її, але абонент був поза зоною досяжності.

Вона ж іще тут. Кинувся до її кабінету, але він був закритий. Я був у відчаї. 

Потім до директорки. Але й її не було. 

- Що сталося? – зупинив мене Сергій. 

- Ти знаєш, куди відпрошувалася Софі? Вона не залишала адреси? 

- Та ні, але казала, що в лікарню. Навіщо тобі? 

- Це зараз питання життя і смерті. Дай адресу. Може вона пішла туди ж, де брала лікарняний... 

Він швидко знайшов довідку з лікарні. 

- Це недалеко. Ось. 

Я кинув очима на папірець. 

- Справді. Вона давно пішла? 

- Та ні. Хвилин десять як, лишила робочий телефон. 

- Дякую. 

Здавалося, що коридори, ліфти і вулиці злилися в одне ціле. 

Я кілька разів порушив правила дорожнього руху і це загрожувало серйозними штрафами, але на той момент мені було байдуже. 

Мені потрібно було встигнути. Хоча б поговорити з нею. Спитати, як вона могла не сказати про це мені? Як могла вирішити таке важливе питання сама? 

Ця дурепа думала, що я її кину чи що? 

Це просто не вкладалося в голові. І я не хотів втрачати її. Їх. Уже їх. 

Я різко натиснув наг альма, паркуючи авто. 

Боги, сподіваюся, це та лікарня.