61.

Софі 

Наступний день був трохи кращим. Я вже прийняла сам факт. 

Але ранковий токсикоз все одно лишився. І я пів ранку не вилазила з туалету. 

Агнес скоса дивилася на цю інтермедію. Мабуть, здогадувалася про мій стан. Але говорити їй я не планувала, навіщо? 

Заледве знову не спізнилася на роботу. Стало погано в транспорті, і довелося вискакувати на наступній зупинці. Не ризикнула сідати в маршрутку знову. 

За що мені це все? 

Не дарма кажуть, що розважаються двоє, а платить за все жінка. Оце якраз той випадок. 

Я вже зважила вчора всі “за” і “проти”. 

За: можна не мати дітей потім, але не обов’язково; дитина – це диво (теж спірно)... 

Проти: відсутність чоловіка; відсутність житла; відсутність фінансової подушки; крах кар’єри та й невідомо, як відіб’ється на здоров’ї. 

А ще, батьки обоє працюють, тож допомогти нікому. Найняти няню, щоб я могла працювати, теж немає за що – я поки не заробляла достатньо, щоб утримувати себе і ще когось. Автомийка допомагала, але проблеми не вирішувала. А працювати на ній у такому випадку я теж не зможу. 

Аргументів “проти” було значно більше. Лишилося просто зважитися і записатися до лікаря. 

На рецепції мене чекав сюрприз – мій старий телефон. Невже до Кості дійшло щось? Не схоже, щоб він щось там робив із ним. 

Я відкрила пакет, на дні була записка. Це дуже здивувало мене, я витягла її. Сподіватися на щось адекватне не було сенсу, але ж не буде він погрози слати – це прямий доказ, якщо дійде до суду. 

“Вибач. Я був неправий. Я бачив тебе з ним. Ти ніколи не була така щаслива зі мною. Шкода, звісно. Повертаю телефон – я не злодій і не хотів нічого поганого. Просто тебе важко забути. Може, і неможливо.” 

Текст без підпису, але й так було ясно, хто постарався. 

Що ж, можна подарунок Макса повернути назад. Так, щоб вже нічого не нагадувало про нього. 

Я переставила сімки в кабінеті і подалася вертати гаджет. 

Макс сидів зосереджений і в роботі. Підвів очі, але не зразу заговорив. Мабуть, потрібен час, щоб переключитися. 

- Тобі краще? – дивне питання, як для хлопця, що кинув мене так просто. Не здивуюся, коли це від нього було повідомлення. 

- Так. Я в нормі. Роботу зробила. 

- Могла не поспішати, – він прийняв папку. 

- Це роздруківки, решту скинула на е-мейл. 

- Я бачив. 

- І ще, – я простягла мобільний. – Повертаю. Мені він не потрібен. 

- Ти не зрозуміла? – Він сердито подивився на мене. – Я не позичав тобі, це подарунок. Твоя річ. 

- Мені повернули мій телефон. 

- Що? Це Костя його приніс? – трохи схвильовано запитав Макс. – Він щось тобі зробив? 

- Нічого. Просто лишив мій телефон. Він цілий. 

- Я б не був таким певним. Дай сюди. 

- Перепрошую, але – ні. Це більше не твоя справа. Забери подарунок. 

- Я не збираюся нічого забирати. А датчик можна всунути в телефон навіть в домашніх умовах. 

Він перехопив мене за зап’ясток, коли я спробувала піти. 

- Дай сюди старий гаджет. Я просто перевірю. Поверну завтра. 

- Ти переходиш межі. Здається, ми вже все вирішили. – Я рвонула руку, але це було дарма. 

- Це ти сама придумала. Дай те–ле–фон... 

- Ти здурів чи що, відпусти мене! 

Він наче тільки тепер помітив, що досі тримає мене, і розтиснув пальці. Я чкурнула з кабінету зі швидкістю світла, так і не віддавши телефон.